— Спочатку ми будемо тренуватися, — сказала я. — Поки Санька сидить за книжками, ми так загартуємося, що нас вiзьмуть у льотчики першими! Сьогоднi зробимо пробiжку до рiчки i щодня будемо збiльшувати вiдстань на одну тролейбусну зупинку.
Соня з повагою позирала на мiй «шолом» i не сперечалась. Як нас учили в садку, ми стали в одну шеренгу i на «перший-другий» порахувалися. Пiсля того, як Соня пискнула: «Розрахунок закiнчено!» — я скомандувала: «Праворуч! Бiгом марш!» — i тренування почалося.
Ми вибiгли на бульвар i пiдтюпцем рушили до рiчки. Бiгти було легко: дорога спускалася по схилу. Люди, що проїжджали повз нас у тролейбусах, iз подивом розглядали незвичних спортсменок. «Завтра попрошу бабусю вишити на майцi лiтак!» — вирiшила я.
Наприкiнцi шляху, вже майже бiля рiчки, легкiсть кудись зникла. Ми ледве дихали.
— Стоп! — наказала я.
I ми знову (щоб перевiрити, чи не загубився хтось у дорозi) порахувалися на «перший-другий»:
— Перший! — крикнула я.
— Другий! — пискнула Сонька.
— …Третiй, — промовив хтось iз-за спини.
Ми, як за командою, повернули голови: трохи збоку стояв незнайомий хлопчисько.
— Я теж хочу гратися! — сказав вiн.
— Ми з незнайомими не знаємось, — незворушно вiдповiла я, але Сонька вже штовхала мене в бiк, показуючи очима кудись униз: бiля нiг хлопчика лежала… черепаха. Вона саме висувала голову, крутила нею то праворуч, то лiворуч, немов обнюхуючи траву.
Помiтивши наш мовчазний захват, хлопчик змiнився на очах, дiловито взявши руки в боки, сплюнув собi пiд ноги. Причому разом зi слиною вилетiв i зуб.
— Я його язиком увесь тиждень розхитував, — пояснив вiн.
Ми кинулися шукати зуб. I нiби ненароком Сонька «наштовхнулася» на черепаху.
— Я знайшла черепаху, — зарепетувала вона.
— Це моя черепаха. Я за нею в очерет лазив. Зварю з неї на вогнищi черепаховий суп — пальчики оближеш!
— Подумаєш! А в мене брат — льотчик! — не здалася Сонька.
— А в мого брата отакенна золота каблучка, так блищить — захитаєшся…
Ще нiколи й нiхто не наводив таких аргументiв, i ми знiтилися.
— А твiй брат хто, шпигун? — запитала я.
Прийшла черга розгубитися хлопчику.
— Адже тiльки в шпигунiв багато золота й коштовностей, — пояснила я. — Ну ж бо, кажи свою адресу!
Спантеличений незнайомець завчено назвав свою адресу.
— Дивися, бiльше нiкому не кажи про свого брата — ми його першi спiймаємо! — дiловито сказала я. — Давай сюди черепаху!
Хлопчик квапливо простягнув нам тварину i, немов продавець у магазинi, змахнув iз панцира пил.
— Ех ти, шпигуненя! — презирливо процiдила Соня. — А ще й iз черепахою!
Потiм ми повернулись у двiр i спочатку черепаху купали, потiм сповивали, потiм годували. Врештi вона сховала голову й нiжки в панцир i нiзащо не хотiла вилазити. Потiм ми гуляли на пустирищi й по черзi тримали її за пазухою. Коли настав час вертатися додому, Сонька не знайшла в себе черепахи — вона вислизнула з-пiд майки.
— Знаєш, — промовила задумливо Сонька, — це ж була шпигунська черепаха…
Ми зiтхнули, уявляючи, як єхидно усмiхається «шпигунська черепаха», пробираючись крiзь чагарники.
А льотчицями ми так i не стали…
Утiм, пiзнiше менi було не до iгор. Пiшла бабуся. У неї виявились якiсь термiновi й тривалi справи в iншому мiстi. Принаймнi так менi пояснили батьки, i я вдала, що повiрила в цю жалюгiдну брехню. Але пам'ятала: спочатку бабусю кудись вiдвезла бiла машина з червоним розчерком на боцi. А через кiлька днiв мене вiдвели до сусiдки навпроти (про неї я теж розповiм, але не тепер). Увечерi зайшла мама i принесла тiтцi Валi шматок бiлого сатину. Сусiдка сiла за швейну машинку i прострочила двi смуги — одну довшу, iншу — коротшу, а потiм зшила їх у формi хреста й акуратно розгладила гарячою праскою. Знову забiгла мама, забрала хрест, похвалила роботу i якось розсiяно провела рукою по моєму волоссю.
Вранцi сусiдка повела мене на прогулянку. Вперше ми заїхали так далеко — у луна-парк на iншому кiнцi мiста, але нi карусель, нi американськi гiрки чомусь не радували мене. На зворотному шляху я дивилась у вiкно тролейбуса й бачила, як за склом плаче осiнь…
…Моя перша брехня пов'язана зi смертю. Тепер я знаю достеменно, що дiти думають про неї майже так само, як i дорослi. Одного разу, коли бабуся була ще жива, менi наснився сон про те, що її не стало. Прокинулась я вiд того, що хтось термосив мене за плечi: своїм плачем я розбудила всю сiм'ю. «Що тобi наснилося?» — запитав батько. I я зрозумiла, що висловлена правда про мiй сон може стати реальнiстю, адже це була справжня доросла правда про смерть. I я негайно вигадала iсторiю про те, що «удав з'їв двох маленьких кроленят». Не могла ж я зiзнатися, що вперше вiдчула гiркоту втрати i неповернення. I навiть якби я переповiла страшний сон, хiба змогла б висловити глибину цього дорослого вiдчаю?