Пiсля похорону, вiд якого мене вiдсторонили, я увiйшла в зовсiм iнший дiм. Найстрашнiшим було порожнє, охайно застелене бабусине лiжко i те, що треба було вдавати, нiбито вiрю, що вона повернеться… Тобто — поводитись, як завжди. Напевно, саме тодi я зненавидiла дорослий свiт, у якому потрiбно приховувати свої справжнi емоцiї. I найчастiше тому, що не хочеш хвилювати своїх близьких. Брехати з почуття жалю до них…
Квартира стала для мене порожня. Я зайшла в дитячу i щiльно зачинила дверi. Я знала, що вiдтепер нiхто не буде контролювати мене. Я зiрвала зi стiни вже добряче вицвiлий на сонцi плакат iз ведмедем (шпалера пiд ним залишилася темною) i намалювала третi Дверi. I дуже здивувалася, що цього разу вони виявилися бiльшими вiд попереднього ледь помiтного контуру. Я зрозумiла, що виросла, i що вiдтепер це буде неминучим. Не знаю, чому я не зрадiла цьому вiдкриттю, як iншi дiти. Згадала, як радiли Санюлi кожнiй наступнiй позначцi на лутцi дверей, на якiй батько записував їхнiй зрiст i вагу. Кожен сантиметр наближав їх до дивовижного свiту дорослих, i вони були щасливими вiд того. Але чому я не вiдчула подiбного захвату? Навпаки, мене охопив вiдчай. Я згребла всiх ляльок, що лежали на моєму лiжку й щосили жбурнула ними в стiну — туди, де були намальованi Дверi, й вони провалилися в ледь помiтний отвiр. Мої вiрнi улюбленi маленькi друзi… Невже вони менi бiльше не потрiбнi?! Гнiв змiнився на жалiсть. Я штовхнула третi Дверi.
За ними було темно, як у коморi. Я стояла i сподiвалася, що очi звикнуть до суцiльної пiтьми.
— Панi Марiанно, по-моєму, настав час перевдягатися! — почула я чийсь шепiт за кiлька метрiв вiд себе. — Бал починається через пiвгодини!
— Знову — на бал? — почувся iнший дзвiнкiший голосок. — Вам не набридло, панi Амелiє?
— А їй нiколи не набридне стрибати до знемоги! — прокоментував третiй хриплуватий голосок.
— Це ви iз заздростi, панi Ельвiро! Я впевнена — суто iз заздростi! — вiв далi перший голос. — А все тому, що Королю Пiдваннiї сподобалась я, а не ви!
— Ваш король мене зовсiм не цiкавить! — презирливо вiдповiв басок тiєї, кого назвали Ельвiрою. — Вiн схожий на павука.
— Анi краплi!
— Схожий, схожий!
— Панянки, не сварiться! — перервав їх дзвiнкий голос. — Сьогоднi ми вигадаємо нову гру.
Я стояла, затамувавши вiддих. Я вже зрозумiла, що за Дверима щоразу вiдбувається щось нове. Iмена, якi прозвучали в темрявi, здалися менi дуже знайомими. Коли ж нарештi зрозумiла, кому вони належать, у мене перехопило дух: розмовляли мої ляльки! Авжеж! Марiанну менi подарували дуже давно, й вона нагадувала поскубану мишу — в обшарпанiй картатiй сукенцi, з жовтуватим клоччям на головi, Амелiя зображала сучасну панянку — в короткiй бузковiй сукнi й такого самого кольору беретi, до того ж вона мала блискуче руде волосся, зiбране в тонесеньку сiточку, й бiлi гумовi сандалi. Ельвiра була в цiй компанiї «новенькою», спецiально для неї ми з бабусею пошили розкiшний туалет: спiдницю з бiлої газової косинки i чорну блузку з глибоким декольте на спинi. Принаймнi, напружила я пам'ять, такий вигляд мали мої ляльки, коли я жбурнула їх за Дверi.
— Яка ж це гра? — запитав хриплуватий басок, що належав, як я вже здогадалася, Ельвiрi.
— Т-с-с-с… — прошепотiла власниця дзвiнкого, Марiанна, — довiдаєтеся за секунду.
— I все-таки? Я аж згораю вiд цiкавостi! — викрикнула третя, Амелiя.
— Ну, гаразд, — змилостивилася Марiанна (дивно, що цiєю трiйцею керувала саме вона, непоказна сiра миша!). — Отже, пригадуєте, панi Ельвiро, хто розмалював вам губи їдким червоним лаком для нiгтiв? А хто, панi Амелiє, щодня висмикує жмут вашого чудесного волосся гострим гребiнцем? А подивiться на мене — я вся в цьому огидному ластовиннi, намальованому чорним фломастером! Це — вона!
Її голос бринiв усе голоснiше й гучною луною вiдбивався вiд стiн незнайомого примiщення.
— Вона… Вона… — зашепотiли стiни.
Менi стало моторошно. Я зрозумiла, що йдеться про мене.
— Отже, — продовжувала Марiанна, — ставайте в коло i повторюйте за мною: «Тау-таби-тами-тук!».
Шепiт трьох поки що невидимих для моїх очей ляльок щiльною хмарою оповив мене з голови до нiг. З жахом я вiдчула, що зi мною вiдбувається щось неймовiрне, — я начебто коротшала, тiло швидко втрачало тепло й набувало гумової неживої пружностi, очi перестали заплющуватися, хоч як я намагалася опустити повiки, рiвновага втрачалася, i я притулилася до невидимої стiни, зовсiм не вiдчуваючи її холоду задерев'янiлою спиною.