— Гарна? Чим?
— Ну, по-перше, Поліна така гарна була, що навіть Перун закохався. Була б ще й розумною, то змогла б крутити ними обома.
— В тебе є щось в голові? — Спитав Сашко. — Тут в іншому діло. Цей Стриба- безхребетний. Навіщо вбивати себе, чому б не відстояти своє кохання?
— Так проти нього був сам Перун? — Заперечила я.
— То й що? Зубами треба було рвати того громовержця! Це ж його наречена. Тим паче, їй теж не вистачило рішучості відмовити. Обоє винні.
— Може і твоя правда. Ми ж не маємо повного тексту, не можемо знати всього. — Пролунав дзвоник. Діти розбіглися, ніби в нас не і не було такої цікавої бесіди.
Глава 7
Лоскітливе становище
— Опапа, хто тут передовик виробництва? — До класу зайшов Віктор. Що тобі про нього розказати. Людина-свято. Рідкісний засранець. Але ми дружили вже майже 10 років, та ще й працювали разом. Я до нього, мабуть, звикла. Та і в той час друзями «не розкидалися».
— Я вже закінчую. Потрібно було журнал заповнити. Ти закінчив вже?
— Так. Ти, до речі, поспішаєш? — Знову він робить ці невдалі спроби запросити мене кудись. Хоча… Чому б і ні, вдома мене не чекають. Вадим забрав Льоку з лікарні ще в обід, напевно, він і досі у нас.
— Ні, маю пару вільних годин.
— Може сходимо в таверну?
— Залюбки! — Віктор здивовано глянув на мене. Він певно і сам не очікував моєї згоди. — Я випила би чогось міцненького або солоденького. Чи може і того, і іншого разом! — Взявши його під руку, ми попрямували до авто. Віктор був майже на півголови нижчий за мене, і це завжди бентежило дівоче «Я». Худорлявий, занадто неохайний в одязі. Він мав шикарну копну чорного волосся, яку забував мити вчасно, правда. Іноді, мені здавалось, що з цим всім можна було щось зробити. Якось його привчити. А от з його паскудним егоїзмом, не боюся цього слова «паскудний», нічого не можливо вдіяти.
Маленьке містечко, де знаходились таверни, розташовувалося на березі Великого Озера. Пів години їзди від нашого району. Я не знаю, які зараз у вас таверни та чи є вони в твоєму світі, тому розповім про наші. Місто коло озера називалося Тихий Притулок. І не даремно. Там здавали кімнати для ночівлі, ніби зовсім безпечні. Казали, що щось таке було у воді Великого Озера, що відлякувало істот. Тому вони дуже рідко сюди заходили. Звісно, це були лише чутки. Проте, я ще жодного разу не чула, щоб тут хтось помер або зник. З друзями ми часто заходили в таверну «СинійКіт». Дивна назва, я знаю. Але «синіми» виходили ми, бувало. Рідше винаймали кімнати, проте це було дорого. Сьогодні п’ятниця, і «СинійКіт» радо приймав багато гостей. До вечора було декілька годин і люди намагалися відпочити перед ніччю.
«СинійКіт» був облаштований в найкращих традиціях італійських таверн. Ти ніби занурювався в міфічну атмосферу. Всередині було напівтемно. Приємне коричневе дерево обрамляло нутрощі. Бамбукові ролети закривали вікна, через них ледве просочувалося денне світло. Як тільки-но ти заходиш, відразу відкривається велика зала із хаотично розташованими столиками. Зал розділяли декілька римських колон, які були оповиті дерев’яним узором у вигляді гілок дерева. В них були вмонтовані лампи із матового скла. Зліва великий камін, завжди привітливо миготів в ньому вогонь, який терпляче підтримувала дружина хазяїна. Над каміном був виконаний барельєф з історією про Трою. Казали, ніби хазяїн «СиньогоКота» шаленів від цієї книги. Також там були розвішані фотографії відвідувачів. Розставлені різні горщики. Навпроти каміну стояла гордість таверни — мармурова барна стійка. Над нею горіли тихі жовті лампадки. В іншому кінці зала грали ненав’язливо музики: двоє гитаристів. Ми сіли за єдиний вільний столик під сходами, здавалося що він ніби схований. Така інтимна атмосфера. На столику горіла свічка в червоній склянці. Над нами були розвішані купки засушених трав. Сумна офіціантка в бардовому фартуху мовчки прийняла замовлення.
— Мені здається вона новенька?
— Так. Вона десь тиждень тут працює. — Віктор по своїй звичці трусив однією ногою під столом. Ні, він не нервував. Просто так полюбляв дратувати тих, хто поруч. Адже через декілька хвилин такого «трясіння», ти починаєш і сам робити «струс».
— Звідки ти знаєш?
— Спілкувався з нею.
— Ти вдома взагалі буваєш? Припини трусити ногою.
— Вибач. Звісно буваю вдома. Просто мені більше подобається бути серед людей, я не можу без спілкування. — Офіціантка принесла наше замовлення й якось невдоволено глянула на нас.
— В тебе щось з нею було? — Спитала я пошепки.