— Це я! — Льока за своєю природою була, як кішка. Ходила швидко, проте тихо. Тому вона завжди сповіщала про свій прихід додому брязканням дверей та вигуком. І навіть те, що її нога була закута в гіпс, не обтяжувала її легкої ходи.
— Привіт! — При цих словах вона підняла високо брови.
— Доброго ранку.
— О, я бачу побачення було не ахті?
— Побачення? — Думки в моїй голові намагалися скластися в один доцільний пазл. — Я геть про нього забула!
— Що ж ти робила? Спала?
— Ну, майже. — Я протягнула малюнок подрузі. Льока недовго його вивчала, потім сіла навпроти мене і розсміялася.
— Ти чого? — Образилась я.
— Я б написала: «Така кумедна… Я збіг, коли ти спала!»
— Що ти верзеш?
— Я живу з тобою вже декілька років. Ти хропеш, як борів, ще в тебе розпухають губи та ніс. Він — романтик. До речі, хто такий Ілай?
— Цей чоловік. — Багатозначно сказала я. Так ми називали між собою Ілая.
— А! — Так само відповіла Льока. — Він був тут? У нас вдома? Вона почала озиратися навколо. Я бачила, як подрузі стало ніяково.
— Пішли я наллю нам кави й все тобі розповім. — Ми пішли на кухню, проходячи повз дзеркала, я подумала, що Ілай і справді романтик. Моє відображення не мало нічого спільного із тією жінкою на малюнку. Воно було заспане, розкуйовджене волосся і таки розпухлі губи та ніс. Вміє робити компліменти цей чоловік. Махнув пару раз олівцем. Зробив гарний напис і все — розтануло серденько.
— Льока, — раптом мені в голові майнула одна думка.
— Що?
— Коли ти заходила, двері були зачинені?
— Авжеж. Чого ти питаєш? — Саме тут я зрозуміла своє відчуття незвичайності ситуації, коли прокинулася. Не відчинені ставні збентежили мене, а відкрите навстіж вікно.
— Ілай, він здається вилетів з вікна.
— Га? — Подруга завмерла на мить, потім ми удвох кинулися до вікна. Ми оглядали його так, ніби воно могло дати нам відповідь «Як вийшов Ілай?»
— Може він просто зліз?
— По-перше, ми на сьомому поверсі, а по — друге, по чому він зліз? Тут не має ні карнизів і нічого такого, за що можна зачепитися. Він, як це сказати, вилетів?
— Тебе це не лякає? — Спитала очманіла Льока.
— Я не знаю. — І це була чиста правда.
Випивши кави під мою розповідь, Льока важко видихнула. Вона ніби готувалася щось сказати, і не могла наважитися. Мені здалося, що вона нетерпляче чекала кінця моєї розповіді.
— Полю, послухай. Вчора ми з Вадимом сиділи в кав’ярні, це вийшло випадково. Ми не знали, що ви з Романом повинні були там зустрітися. Тим паче ти вийшла з дому вранці. А ми прийшли туди після обіду. Він сидів години дві. Випив один пляшку вина. Ми відвозили його додому, адже він ледве встав і впав коло дверей. Ти не прийшла через Ілая?
— Тааак. — Невпевнено відповіла я.
— Добре. А то Вадим сказав, що ніби бачив тебе у вікно. Ти наче помітила нас і не зайшла.
— Я…
— Чекай, не хочу нічого знати. Просто залиш, я благаю тебе, залиш Вадима мені. Я прошу! Я кохаю його і він, так, він щось відчуває до тебе, і постійна твоя присутність заважає нам. А коли ти ще і психуєш, то даєш йому надію. Я відчуваю, як він віддаляється і наближається до тебе. Будь ласка, припини! — Цього я не очікувала, від кожного її слова моя шкіра «ставала дибки».
— Льока, я не претендую на Вадима.
— Ти може і ні. Але він… Сьогодні Вадим прийде до нас на вечерю. Якщо ти моя подруга, справді, а не на словах, покажи йому, що тобі байдуже на нього, на нас. Я не знаю, як ще тобі сказати, щоб ти не заважала нам. — Звісно я розуміла, що це правда. І, зізнаюся тобі, ця розмова пробуджувала цікавість ще більшу до Вадима. Ретельно сховавши всі ці почуття, я кивнула.
— Добре, я все зроблю. Але Льока, нам варто роз’їхатися. Ти це розумієш? — Випалила я не подумавши.
— Так. Сьогодні я ночувала у Вадима. Ми говорили про те, щоб знайти спільну квартиру. За вечерею, я скажу йому, що знайшла і запропоную переїхати. — Боляче це чути. Нічого не сказавши я пішла до себе. Готуватися морально. Вона ночувала у Вадима… Вона ночувала… Вони були в одному ліжку… Удвох… Вони розмовляли про спільну квартиру… Цей дивний страшний сон.