— Що мені робити з тілом? — «Яке ж нахабне створіння!» подумав Ілай.
— Невже тобі його ні краплі не шкода?
— Ні, фін буф грубіяном і п’яницею. Часто биф мене ні за що. Фін отримав по заслузі. — Максим потер ніс. Напевно, чаша жорстокості в його житті стерла співчуття. І назовні вийшла вся ця купа лайна. Ілаю було шкода цього маленького чоловічка і водночас, він відчував відразу до нього.
— Залиш його біля кладовища, на східній стороні, подалі від озера. Істоти зроблять своє діло за ніч.
— Як же я його туди довезу?
— Не мій клопіт! — За спиною Ілая на мить здалися і щезнули велетенські крила, а тінь відбила роги на голові.
— Так, так фолодарю… — Максим майже припав до мармурової підлоги.
— Володарю… — Дивні люди, — думав Ілай, — все їм потрібно перед кимось плазувати, прихилятися. — Не називай мене так. — Коли помічник піднявся, Ілая вже не було.
На місті, де ще вчора була сцена, розташувалося ціле наметове містечко. Гадалки та відуни зі всього краю приїхали сюди. Кожний вивішував стяг із кольором своєї віри. Різнобарвні прапори розвіювалися під прохолодним вітерцем. Нас радо зустріли актори театру. Вони були пишно вбрані в національні костюми, як і вчора. Моя колишня учениця тримала в руках коробку. Там, як згодом мені розповіли, були мертві мухи. Їх потрібно було поховати всім неодруженим дівчатам. Так відбувалися оглядини, за стародавньою традицією. Хлопці спостерігали за цим процесом і могли дізнатися, хто з дівчат самотня. Таким чином придивитися собі пару. Навіщо ховати саме мух і де вони стільки взяли, я не хотіла дізнаватися. І тим паче, приймати в цьому участь. Досить із мене і Фьокли. Ведучий пояснив громаді, що ворожіння повинно початися з мене. Тому я йду до лісу шукати будинок Ворожки — володарки лісу. Він стоїть на межі нашого і потойбічного світів. Тому мені потрібно не просто пройти крізь нього, а перепросити дозволу на ворожіння у хазяйки цього будинку.
— Нумо проведімо Фьоклу! Сюди любонька. — Під оплески та музику я пішла по вказаній мені дорозі. Вона була викладена червоною бруківкою. Хвилястою лінією довела ця стежечка до гущини. За мною зупинилися і всі інші. Ступати туди мені було боязно, але дівчата разом із ведучим завірили в безпеці цього дійства. Червона цеглина була вже полущена і доволі стерта. Могли б і замінити її, стільки грошей деруть із приїжджих. Насправді мені просто було до чортиків страшно, тому мій погляд чіплявся до всього, що попадало на очі. Несміло я пішла далі одна. В лісі було дуже холодно, вогко й одиноко. Він ніби жив своїм життям. Проте, непроханого гостя, в моїй особі, він зустрів приємними звуками: шелестом ще не опалого листя, запахом шишки та деінде зеленої трави. Мені якось розповідали, що цю хащу штучно висадили багато років тому. Широколистяний ліс складався переважно із дубів, буків, в’язів і кленів. Подекуди росли липи та граби. Я чула, що десь тут є кленовий гай. І якщо його знайти вночі (так робили наші предки), то можна зустріти лісних німф. Перепросити їх про свою долю. Нарешті попереду себе я побачила хату. В казках її називали не інакше як «хатинка на курячих ніжках». Але насправді вона стояла на курних «ніжках» — опорних стовпах. Слов’яни так називали пеньки. Дім був побудований зі зрубу сосни. Навколо нього росли червоні вітряниці та біленькі зубниці. На стіни казкового будиночка було всього два віконця — наглухо зачинені віконницями. Ні дверей, ні сходинок, ні будь-якого входу. Це ж напевно інший бік хати — задня частина. Я стояла декілька хвилин чекаючи. Невже і справді слова з казки потрібно казати? Прочистивши горло жартівливо проспівала: «Хатинка — хатинка на курних ніжка, повернися до мене передом, а до лісу — задом». Нічого, жодного руху. Аж раптом, поміж кущів копитняку вийшла лисиця. Гарна руда красуня. Вона дивилася на мене з острахом, потім повела носом повітря. За нею боязно задріботіли двоє лисенят, не такі яскраво — руді як матуся, але доволі міленькі. Ця трійця дивилася на мене в усі свої маленькі чорні оченятка.
— Вони чекають дарів. — Від несподіванки я крикнула.
— Ілай! Мені потрібно вже звикнути до твоїх неочікуваних появ! Звідки ти тут взявся? — Він стояв коло стовпа дубу склавши руки на грудях. Виглядав втомлено, чорні круги під очима й не такий різкий погляд. — Які дари?
— Щось попоїсти жінка! І ти ще маєш ступінь із міфології? Щоб хатинка тебе почула, спершу потрібно нагодувати тих тварин, яких зустрінеш.
— Так в мене нічого не має! І я не маю ступеня, поки що.
— Добре, що тут я. — З кишені Ілай дістав згорток паперу, дбайливо розгорнув його. В ньому було декілька шматочків сирого м’яса. Повільно, щоб не злякати тваринок, підкинув їжу в їх сторону. Лисиця наче чекала на це. Схопивши «здобич» потягла її до кущів. Лисенятка повторили кожен рух матері.