— Тепер можна йти далі.
— А що далі?
— Кажи свої магічні слова.
— А вони подіють?
— Подивимось. — Ілай підійшов до мене.
— Це якось смішно. Ну добре, хатинка — хатинка на курних ніжка, повернися до мене передом, а до лісу — задом. — І дім ожив. Почали скріпити балки й дах. Наче до цього якийсь туман оповивав його стіни. Він розсіювався і перед нами з’явилися двері, відчинилися вікна. По кутах хати стояли стовпи у вигляді атлетичного виду чоловіків. Вони тримали над головами подовжню балку — змію. Ми переглянулися з Ілаєм, він жестом запропонував мені йти далі. Тільки — но ми підійшла до ганки, як одна зі скульптур відкрила очі й голосно сказала: «Стій». Оце так! Це, напевно, фокус якийсь. Ніби оті міми в образі статуї чи пам’ятнику, починають рухатися, коли до них підходиш. Але ж так реалістична. «Стою», сказала я.
— Навіщо ти прийшла на кордон життя і смерті? — Ох, лишенько, навіщо- навіщо? А справді — для чого?
— Він чекає відповіді. — Ілай вмостився на дерев’яні поруччя.
— Чого заради сюди приходять? Гадати?
— Бажати.
— Чого наприклад?
— Кохання. — Ілай говорив спокійно, ніби десь далеко відлунював мій внутрішній голос. Я питала — він відповідав. Бесіда із самим собою, як із найкращим другом, коли ваші думки доповнюють одне одного.
— Нащо то кохання комусь потрібно? Це ж біль. — Я згадала подругу і Вадима, їх ніжності. І те, що мені здалося, ніби він видивлявся мою реакцію.
— Кожен хоче любити й бути коханим. Справжнє кохання не може причиняти біль. А від того, через що страждає твоя душа, потрібно безжально позбавлятися. — Мій супутник говорив заплющивши очі, він ніби постарів років на 10. Проте виглядав як завжди, привабливо. Його шрам настільки природно пересік обличчя, ніби це звичайна риса. Чуйні губи застигли в напівпосмішці.
— А чого ти сюди прийшов? Що бажаєш?
— Скажімо так, тут, опинився випадково. А я забажав би, — в одну мить, цей чоловік опинився коло мене. Лице його перетворилося на хижацьке і пристрасне, — взаємного і щирого кохання. — Очі стали вузькими, голос хриплим, — невже ти цього не хочеш? — О, так! Знайоме тремтіння в колінцях, здається цей парубок мені подобається! Він звісно лякає мене до чортиків, але ж це не все. Звичайно я вважала його привабливим, однак в такому сенсі я подумала про нього вперше. Чоловік бажає кохання і відкрито говорить про це, як перед таким встояти?
— Не знаю. Мабуть.
— То бажай вже хутчіше. — Ми були надто близько одне до одного. Він усміхнувся, а я, як ідіотка, кліпала очима і не зводила з нього погляду. Якась мана находить коли він поруч.
— Я хочу побачити свою долю, свого нареченого. — Статуя атлета широко відкрила рота, в ньому відблискував золотий ключ. На дверях проявився невеликий навісний замок.
— Ой, а він мене не вкусить? — Сміючись я просунула руку в отвір.
— Хапай вже ключа і відчиняй ці кляті двері. — Ілай нервував і озирався.
— Назви своє ім’я! — Прогриміла інша статуя.
— П… — Але Ілай жестом наказав мовчати.
— Відчиняй.
— Ім’я! — Знову крикнула статуя. Почав підніматися вітер.
— Хутчіше. — Проте замок не піддавався.
— Ім’я! — Волала статуя. Щось наближалося до нас. Я почула звук руху чогось важкого, балка над головою ревла і скрипіла. Що там було я не знаю, не наважилася подивитись. Врешті замок піддався і ми повалилися крізь двері. Вони не відкрилися, ми просто пройшли наскрізь.
— Чому не можна було називати своє ім’я? — Спитала я обтрушуючи плаття.
— Полю, твоє ім’я — твій життєвий код. Я не хотів, щоб тебе запам’ятали, а потім знайшла якась істота.
— Так, мені одного достатньо. — На мій подив Ілая розсмішили ці слова. Я на секунду замилувалася його посмішкою. І він це помітив. — А що то рухалось? — Спитала я, швидко перемикаючи увагу.
— Звернула увагу на балку над головою у формі змії? — Я кивнула. — Вона ожила і сповзала.
— Вона ожила?
— Ти мені не віриш?
— Не дуже. І що вона від нас хотіла?
— Зжерти. — Просто підсумував він. Мені стало моторошно, навіть думати про це не хотілося. Тому я почала оглядатися, ніби він сказав щось буденне. В кімнаті було тепло, проте темно. Горіло декілька свічок. Вздовж стін стояли лавки накриті в’язаними ліжниками. Справа стояла піч, вона була розписана блакитно — білими квітами. В ній потріскувало вугілля, воно майже догорало. На вікнах висіли рушники. Не дивлячись на те, що було ще світло, вікна не пропускали сонячного світла. Здавалося, що на вулиці панувала темрява. Стіна зліва була увішана іконами — різних стилів і часів. Мабуть, так було треба, або це було музейним місцем. В центрі затишної кімнати стояла прядка з дерева. Це таке пристосування для ручного прядіння, що приводиться в рух ножною педаллю. Коло неї сиділа маленька дівчина і розмотувала клубок нитки. Потім вона намотувала її на руку іншій дівчині, яка була старшою років на п’ять. Та сиділа за прядкою. Лівою рукою вона подавала волокна до гострого кінця веретена, правою — прокручувала колесо. Коли нитка збільшувалася на довжину руки, маленька дівчина намотувала її на стрижень веретена і старша пряла далі. Нитка продовжувала свій шлях до старої жінки на лавці. Вона була сліпа. Немолоді руки вправно обмацували нитку. Коли щось було знайдено, стара обрізали її великими ножицями. Сама нитка світилася жовтим кольором. Та і самі жінки ніби відсвічували тихе світло. На підлозі стелився килим, який вони пряли. Мені було цікаво, що ж за візерунок у них виходить? Там були незрозумілі для мене символи, обережно виткані рядки витіюватим шрифтом.