— Це справжні Мойри. — Прошепотіла я. — Богині долі, одна подає, друга пряде, третя — відміряє та обриває життя. Треба ж було так достеменно все відтворити. Хоча, про що я говорю! Як вони насправді виглядають ніхто не знав і чи були вони насправді!
Господині цього будинку були чимось схожі між собою. Однакове довге біле волосся. Таке світле, що аж просвічувалося. Одягнені вони були також однаково: довгі спідниці яскраво жовтого кольору, пишні білосніжні блузи з рукавами. Проте візерунок блуз відрізнявся. У маленькій дівчини — це ромашки, у середній — макове поле, а у той, що старше — соняшники. Таких гарних вишиванок я не бачила ніколи! Був би час роздивитися! Таке живе відтворення традицій мого народу… На той момент мені не вірилося в те, що Мойри реальні. А вони були, і дивилися на нас. Маленьке дівчисько вправно підбігла до мене і взяла за руку.
— А ви до нас?
— Так. Але я думала нас чекає Ворожка.
— Проходьте. Ми й є ворожки. Нумо знайдімо вас. — Тільки зараз, уважно придивившись, я побачила силу-силенну, може мільярди, ниточок. Вони начебто нізвідки висіли в повітрі. Рукою я пробувала доторкнутися до них, але вони плавно прослизнули крізь. Кожна мала свій окремий колір. — Та де ж ви? — Тоненький рученята перебирали ниточки. Вона глянула в бік старшої. — Лахесис, я її не знайду. — Молода жінка, незвичайної вроди подивилася на стареньку, яка задрімала. Тихенько зітхнувши вона зупинила прядку.
— Облиш Клото, про що ви прийшли спитати?
— Взагалі — то мене прислали перепросити дозвіл на ворожіння. Ви сказали Клото? А Вас звати Лахесис? Дівчата, не хочу здатися занудою, але чи доречно переплітати українське з грецьким? Клото, Лахесис, а та, що задрімала, мабуть Антропос? Це грецькі богині долі.
— Ти саме виглядаєш як зануда. — Прошепотів мені на вухо Ілай.
— Просто не люблю невідповідності. — Ту, яку звали Лахесис усміхнулася.
— Ми дозволяємо гадати. Нехай кожен, хто має чисте серце і сильне бажання, побачить своє майбутнє. Поки наша Антропос спить. То ви, панночко, чого бажаєте?
— Зорі. — Різко сказала я. Так, я бажаю зорі — кохання. — Хочу побачити судженого. — Лахесис взяла мене за руку і повела до вікна. Її доторки були ніжними, вона зачаровувала своєю жіночністю. В руки вона дала мені калач.
— Висунь руку у віконце. Якщо хтось візьме калач — зустрінеш свого судженого в цьому році. Якщо ж ні — бути тобі в дівках. Запам’ятовуй свої відчуття — потім їх тобі розтлумачу. — Я просунула руку у вікно. В цей час Лахесис підійшла до Ілая і питала його наміри. Він щось їй відповідав. Вони балакали занадто тихо, аби я почула про що. На протязі наступних десяти хвилин нічого не відбувалося. Мені стало нудно і я вже хотіла підвестися, як раптом хтось вхопив мене за зап’ясток. Рука була волохатою і неприємною. Вона міцно і якось злісно тримала мене, калач випав з рук.
— Облиш! — Скрикнула я. — Мені боляче! — Ілай з дівчиною підбігли до мене, щосили вони удвох намагалися відтягнути мене від вікна, але той, на протилежному боці тягнув назад. В одну мить Ілай якось змінився в обличчі. Очі його набули одвічно — хижацького виразу. Губи відкрили звірячі пазури, а за спиною розверзлися крила. Вони не прості, як у птаха, а такі, як у летючих кажанів. Крила більше за чоловіка плескали в істеричному ритмі. Рокіт, що йшов з його рота, був напевно голосом, він рокотав щось незрозуміле для мене. Але для мого ката, здається, навпаки. Мова була зрозумілою й він злякався. Тому що рука моя вмить звільнилася. Зап’ясток горів червоним браслетом. Шкіра набухла як від опіка.