— Як ми її понесемо? — Спитала я, не звертаючи увагу на його слова. Знайшов час вихвалятися.
— Я сам. Ти вхопи щось у руку, якщо потрібно буде відбиватися. Раз ти така вправна. — Щось мені в ньому не сподобалося. І під руку вхопити було нічого. Тому ми пішли так. Потвор не було видно, тільки тіла або ж їхні частини. Радувало, що і мертвих істот було не мало. Як же так, ще ж день, як вони можуть існувати? І хіба не сонячне світло повинно нас захищати? Що ж тепер буде, якщо вже істоти цілодобово зможуть полювати на людей! І тут, казали, їх ніколи не було. Ніби прочитавши мої думки парубок сказав: «Якось дивно, еге ж! Звідки вони взялися? Ми рубали дрова в лісі на прощальне багаття, коли почули крики. Вибігли на доріжку, а там ця падлюка вже закінчила з якоюсь дівчиною. Ми накинулися на неї. Нас було четверо. З лісу я вийшов один. Поки пробивався до води втратив десь сокиру. Потім вас побачив». Далі ми йшли мовчки, було підозріло тихо. До озера залишилося перетнути пагорб. Врешті, коли ми вже майже видерлися нагору, то побачили всіх потвор. Вони наче стадо витяглося коло Озера, до води не підходили, але й не відповзали. Безліч людей на прогулянкових човнах дрейфували посеред Великого Озера. Всім, кому вдалося врятуватися. А може інші були деінде. Ми майже навшпиньках спустилися назад.
— Я не можу її більше нести, в мене не має сил. Послухай, я покладу її на віз і прикрию соломою. Вони не знайдуть її.
— А ти куди?
— Пішли разом до таверни, пошукаємо там притулку. Вже сутеніє. Якщо нас наздоженуть, вибач, але твою подругу я кину. А так і в нас, і в неї, буде хоч якийсь шанс.
— Може ти й прав. — Ми нашвидкуруч сховали непритомну Рубіну. Декілька раз я намагалася привести її до тями, але марно.
— Пішли! — Пошепки прокричав він.
— Йди.
— Що ти робиш? Ти дурна! — Посеред начиння у возі я найшла серп для зрізання трави. Хоч щось.
— Так, дурна. — Спокійно відповіла я. На той момент ніби всі емоції покинули мене. — Я не залишу її на розшматування.
— Як знаєш. — І кремезний, боягузливий парубок драпонув в бік таверн. Сутінки згустилися. Я тримала сокиру на готові, сама сховалася на обозі. До вух долинув звук, як ніби від велетенських крил. Щось пролетіло над головою і м’яко опустилося на землю. Серп в руці прицільний до непроханого гостя.
— Поля? — Кінчик серпоподібного леза пройшов в міліметрі від обличчя Ілая.
— Ілай! — Я зітхнула з полегшенням. Він виглядав вкрай вимучено.
— Я думав, що вже не знайду тебе. Нам потрібно вшиватися звідси!
— Я її не залишу. — Він не одразу зрозумів, про кого йде мова. Я показала йому сховану посеред сухої соломи Рубіну.
— Що з нею?
— Вона ніби в комі, не знаю. Шок, можливо. — Ілай застрибнув до нас і оглянув Рубіну.
— Циганка. — На його гарному обличчі відбилася огида. — Не поважаю їх. Імпульсивний народ. Шкідливий. Поля, я не зможу наразі тебе захистити.
— Що з тобою, виглядаєш…
— Так, я не в формі, можна так сказати. Не поїв.
— Ти все жартуєш… — Слова обірвалися. Адже від стін будинку почали відпадати тонкі тіні. Вони мали кручені руки та довгі-довгі ноги. Голови ніби обвуглені сірникові голівки.
— Пізно. — Ілай накинув на Рубіну солому і потягнув мене під віз.
Глава 12
І грянув грім. День третій
Тобі страшно? Мені було. Під візком, в обіймах чоловіка, від якого не знала чого чекати. І чи людина він взагалі? А та істота, що сповзла з обозу, невже в її лапі стиснута голова Рубіни? Заспівав півник. Один. Два. Три рази. Згинуть потвори? Зникне нечисть?
— Полю… — Голос Ілая виводив мене з ціпеніння. — Вже світанок. Ми можемо йти. Ти дуже змерзла? — Ні, мене трусило від жаху. Ніби не моє тіло, адже жоден член його мене не слухався. Я важко піднялася на ноги. Мені було страшно дивитися на віз, але очі мене не слухалися. Серед соломи й засохлої крові було ясно видно великі чорні зіниці на білій склері очей. В них читався той же пережитий страх, як і в моїх. Рубіна була жива. Хвала Богам. Ми витягли її. Жіночка перебувала в шоці. Все її тіло було натягнуто немов струна. Триматися на ногах вона не могла і декілька разів ледве не впала. Ілай вмостив її знову на обоз і силоміць підігнув коліна, щоб посадити. Наскільки ж мала була ця жінка! Бідолашна дивилася в одну точку, наче її очі все ще бачили нічні страхіття. Ілай делікатно обтрушував її голову від соломинок.
— Я…Я не в…ввввввідразу зрозуміла де…де…я… — Рубіна сильно заїкалася. Певно через шок. — В. відкриваю…ооочі, а наді мнооою щщось тттаке. Ненажеррлиииво жерло щось. Це була чиїсь гголовааа. — Вона схопила Ілая за комір пальто. — Чиясь голова!!!! — Горлала циганка.