— Полю…
— Не треба. — Я відвела руку Вадима. — Облиш мене, будь ласка.
— Тобі потрібно бути сильною.
— Добре.
— Мені дуже шкода.
— Як це сталося? Вадиме, як це, чорт забирай, могло статися?
— Потім сонце, одягайся і спускайся до низу. А я піду закаджу тобі супу, треба попоїсти. — Він пішов. Залишивши мене і тугу наодинці.
Перший поверх таверни «СинійКіт» був заповнений людьми. Жодного вільного столика. Вартові, їх було троє, розмістилися в кабінеті хазяїна. Туди заходили й виходили люди. В інших тавернах так само проходили бесіди. Питання задавали доволі дивні: «Що ви їли?», «Які звуки чули?» і таке інше. Маючи нестримне бажання всіх і вся виправити я вказали на це Вартовим. Вони обмінялися невдоволеними поглядами. Не буду переказувати нашу розмову, вона не цікава і не несе в собі жодної корисної інформації. Пікантна стало коли я повернулася до своїх друзів. За столом, окрім всіх живих, я знову бачила Льоку. Вона сиділа ображена і навіть не дивилася в мою сторону. Іринка, Мирон і Віктор жваво переказували різні версії того, звідки взялися ці істоти. Вадим мовчки палив, він дивився із — під лоба на мене. Що сталося? Була напруга між нами. Здається це відчували всі. Саман молився в храмі. Певно, і мені потрібно туди сходити й точно помолитися.
— Ніхто не знає, вже можна виходити?
— Так, там поприбирали тіла. Наче якійсь брухт. Гади.
— Заспокойся вже, будь ласка. — Мирон штовхнув дружину по нозі під столом. — Досить, що ти грубіянила Вартовим. Я ледь вмовив їх не відвозити тебе в лікарню.
— Ти була груба, чого б? — Це був сарказм. Проте подруга цього не зрозуміла, бо була занадто схвильована.
— Полю, а що, вони взагалі нормальні? При чому тут звуки та вся ця маячня, коли є одне єдине питання: звідки взялися ці потвори? Чому Вартові нас не захистили?
— Вони й справді задавали чудернацькі питання. — Врешті сказала Льока, проте, на мене так і не дивилася. Я окинула оком всіх присутніх, невже вони її не чують і не бачать?
— Знаєте яка кількість людей загинула?!
— Стули пельку! — Гаркав Мирон.
— Кисельов стули свою, ти мене дістав! — Почалося, подумала я. Зараз вони хвилин п’ятнадцять будуть вимірювати у кого є яйця. Потім, ніби нічого і не сталося, продовжать бесіду.
— Я до храму. Хочу побачити Самана.
— Я проведу. — Вадим підвівся.
— Ні, не треба. — Льока подивилася на мене якось вже пом’якше, ще якісь емоції вірували в її очах, проте мені було не до цього. Здається мій розум грався в якісь ігри. В цей час двері таверни відчинилися і зайшла Рубіна. Вона шукала мене. Ми обійнялись.
— Друзі, знайомтеся, це — Рубіна.
— Привіт! — Хором відповіли всі.
— Ваша Поля врятувала мені життя. Я ніколи про це не забуду.
— Ти нам не розповідала? — Віктор всміхнувся і гордо додав, — вона в нас така!
— Як твої чоловіки?
— Дякувати Богові все в порядку. Арман сказав, що коли все почалося, який чоловік почав направляти всіх до озера. Кричав, що вода не підпустить потвор. Він схопив мого Короля на руки й проніс до озера крізь істот…
— Твого Короля? Це у вас так заведено називати чоловіків? Вчися дружино! — Сказав Мирон.
— Йолоп, так звати мого сина! — Щось занадто багато йолопів у Рубіни.
— Так, це правда. — Схаменулася Льока. — Якийсь молодик і справді дав таку ідею, він і мені допоміг. Я б сама не дошкандибала. Ще мені дуже погано так стало. Такий хаос був… — Мертва подруга торкнулася голови. Ніби вона в неї й справді пекельно боліла. Рубіна уважно подивилася на Льоку, а потім на мене. Вона вже збиралася щось сказати, як якась жінка із сусіднього столика спитала: «Це не такий собі молодик зі шрамом через все обличчя?»
— Він! — Крикнула Іра, все ще затикаючи рота своєму чоловікові.
— Цей чолов’яга і мені допоміг!
— І мені! — Почало чутися з усіх куточків таверни.
— Він врятував мою доньку.
— І мою маму!
— І мого сина! — Виявилося, що відчайдуха зі шрамом через все обличчя, врятував доволі багато людей. Особливо тих, в кого були діти та самих дітей. Добре, що на такі свята дозволялося приїздити лише з дітьми старше 7 років.
— Він як джедай, хапав дітей і біг з ними крізь це божевілля.
— Це був той йолоп…Який… — Рубіна опустила очі. — Навіть не знаю, що сказати. Мені б хотілось вибачитися перед твоїм другом.
— А ми б хотіли йому подякувати! — Люди сходилися до нашого столика і питали мене, як знайти Ілая. Хто він такий, переказували вітання і слова подяки. Я не знала нічого про Ілая, але мене переповнювало стільки гордості, що я знаю «цього чоловіка».