— Вартовий! — Раптом крикнула Рубіна. — Ми закінчили. Коли вже можна їхати додому. В мене хлібопекарня! Її обов’язково потрібно відчиняти! — Циганка прийняла нахабного вигляду: руки в боки, шию прогнула вперед.
— Думаю… — Цей баритон мені знайомий. Від його голосу в мене пробіг холодок по шиї. Саме ці нотки шептали мені вночі якісь речі, якісь передбачення. То заспокоювали, то лякали. Натомість постійно були зі мною поруч. — Завтра, може післязавтра. — Він говорив м’яко, тихо, небезпечно.
— Як мені тут набридло. Ну все, бувай! — Звернулася вона до мене. І ледве помітно підморгнула.
— У вас все гаразд? — Вартовий підійшов до мене. Височенний. В ньому було не менше ніж два метри зросту. Арабський розріз очей, чорні, як безодня. Я тонула в них, ні, мене всмоктувало. Я боялася його так, що аж колінця почали тремтіти й підло підкосилися при його наближенні. Вартовий вхопив мене за плечі.
— Я допоможу! — Ілай наче висмикнув мене з його цупких рук. В тому місті, де руки Вартового спіймали мене, шкіра горіла. Так було в лісовій хатинці, коли хтось схопив мене за зап’ясток. Чорні очі метнули злі стріли в бік Ілай. — Я сам. — Власно доповнив він. Вартовий нахилив голову в знак згоди й зник серед натовпу. — Ти як? Що сталося?
— Ілай… — Але я не знала, що сказати, вибач, що підозрювала тебе? А чому це не ти? Навіщо ти за мною ходиш? Ілай! — Моя шкіра, вона наче горить!
— Заспокойся. Я відведу тебе до таверни. Горить так, як тоді? — Він торкнувся плечей, я відсахнулася. Різкий біль, наче від струму пронизав шкіру.
— Так! Облиш! Боляче!
— От чорт, відпустив цю потвору! — Ілай метнувся в сторону Вартового, який пішов.
— Ні, стій. Не залишай мене. — Я щосили чіплялася за його руку.
— Добре-добре. Ходімо. Про що ти казала?
— Що?
— Чому ти мене підозрювала і в чому? Я не дуже зрозумів отой потік слів…
— Навіть не знаю з чого почати. Декілька тижнів назад мене знайшла Рубіна. Ну та, маленька рома. — Він кивнув. — Вона сказала, що мене хтось ворожить. І не просто якесь легеньке ворожіння, а це стара і сильна магія. Хтось робить древній ритуал, щоб зробити мене причинною. — Проте Ілай не виглядав здивованим. І це ще одне питання в низці безкінечних питань до нього. — Я подумала на тебе.
— На мене?
— Сам посуди. З’явився нізвідки, я про тебе нічого не знаю. Ти не людина і не істота. Ходиш за мною. Звісно, я подумала на тебе.
— Може Рубіна не все тобі сказала. У того, кого ворожать настає безвільний стан, коли поруч той, хто ворожить. — І як мені було реагувати на це? Що казати? Що я млію, коли ти поруч і можу втратити свідомість, коли ти торкаєшся мене? Я була впевнена, що кохаю Вадима всім серцем, але серце вирішувало по-іншому. Впускаючи ще одного…Ілай ніби чув мої думки. Він повів бровою і важко зітхнув. — Я знав, що ти майже причинна. Тому і з’явився в твоєму житті. Я завжди був поруч з тобою, просто ти цього не знала. Чекав, коли настане слушна мить. Тебе ворожить істота, яку називають Паном. Я висліджую його. Моя мета… Мета мого життя вбити його.
— Мені потрібно присісти. — Ми вийшли за ворота кладовища. Я сперлася об великий валун при дорозі. Ми стояли навпроти воріт. Стежку, яка вела до них, обрамляли гігантські тополі. На вулиці ледве накрапував дощ, листва на тополях шелестіла під натиском наростаючого вітру. Люди групками йшли до своїх таверн. Вартові квапили тих, хто затримувався. Один із них мій каратель. Не знаю, чого чекала почути, але Пан? — Що він хоче від мене і чому я?
— За легендою… — Ілай прокашлявся. — Ти маєш народити сина, його назвуть Сонце. Він має покласти край істотам, загнати їх подалі в Тартар, або Пекло. І це в тому випадку, якщо він народиться від світлого Бога. Якщо ж від Пана, або як його ще називають Чорнобогом, то твій син покладе кінець людству. І темрява поглине всіх назавжди.