— Облиш чоловіче. Та піднімися вже на решті. Ти Рубан?
— Так. — Вони потиснули одне одному руки. Біле сяйво навколо Ілая ставало трохи жовтим. Чоловіки були одного зросту і схожими наче батько з сином.
— Малана, неси сурьі! — Крикнув Рубан. Дівчата спостерігали із-за печі. Малана прокинулася одразу, як постукали в двері та спостерігала разом зі мною. Насправді ж, сестра не спала, а вона чекала на гостя. Поля наспіх причісувала сестру, та мастила на себе святковий фартух.
— Як я виглядаю?! — Голос Маланки тремтів.
— Ти — гарна. Поводься скромніше. Ти знаєш, що він просто так не прийшов би!
— Ой, я так хвилююся!
— Йди вже. — Поліна виштовхнула її. Ілай роздивлявся молодшу дочку хазяїна. Декілька разів грайливо їй підморгнув, поки Рубан розповідав про плем’я полянів. Малана накривали стіл святковим червоним сукном. Для мене ж було відкриттям сам Ілай. Я не могла відвести від нього очей. Таким я його й уявити не могла, що ж з ним сталося тепер?
— Рубан, — перебив він чоловіка, — я прийшов не слухати про ваше плем’я. Я хочу подивитися на вашу дочку, чутка про її вроду обійшла вже не одну землю.
— Ось вона.
— Інша. — Ілай зі стуком поставив кубок на стіл. — Інша, Рубан… — Я знала, що доньок, які вже були нареченими, не можна було показувати гостям. Тим паче, чоловікам.
— Пане… Інша… Наречена. Це зганьбить її. Подивіться на Маланію. — Чи то блискавки по хаті промайнули, чи то вогонь став слабший. Повітря наелектризовувалося. Поля не дочекавшись відповіді батька, вийшла. Вона знала, що батько її не покличе і це могло викликати гнів Ілая. Вогонь освітив обличчя дівчини, лице серафима ніби засяяло та все стало ясно. Ілай був закоханий. Вона ж була в повному захваті, проте стримувала себе. Він занервував, як нервує підліток перед тим, як запросити дівчину на танок, встав і підійшов до неї. Вона опустила очі. Переді мною розігрувалася сцена зародження почуттів, до того ж взаємних.
— Коли я чув про твою вроду, думав, брешуть. — Він підняв її обличчя за підборіддя, ніжно торкаючись. — Аж ні… Ти прекрасна. Пощастило твоєму нареченому. — І, мабуть, тут сталася фатальна мить. При цих словах Поля засумнівалася в нареченому і це відчув Ілай. Що він читав, думки або душу, не знаю, але він, як і стара відьма, відчув сумнів.
— Я хочу одружитися з твоєю донькою.
— О, пане! — Батько впав на коліна і цілував руку Ілаю, для нього це була найвища мить щастя. Серафим прийшов до нього обрати в дружину його доньку! Маланка ревниво тупнула ногою, розуміючи який шанс від неї пішов. А Поліна почала репетувати та кричати на Ілая.
— Вперта? Добре!
— Я вб’ю себе!
— Мовчи дитино!
— Я клянуся, що заколю себе отим ножем, що давала мені стара відьма! — Батько з Ілаєм нарешті відволіклися. І почали прислухатися до бідолашної дівчини, долю якої вони вирішували без її згоди.
— Коли заплановано весілля? — Спитав Ілай.
— Через двадцять днів. Після житніх.
— От і добре, ти передумаєш до цього моменту виходити за Стрибу.
— А якщо ні?
— Тоді будеш жити своє коротке земне життя, — він оглянув хату, — тут. Готувати вечерю із переспілої ріпи. Обробляти землю. Народжувати десяток босоногих дітей. Дуже скоро станеш старою, тому що праця і важке життя зносять тебе швидше, ніж ти думаєш. Діти стануть дорослими. Чоловік буде задивлятися на молодих, які ще можуть народити. Тоді ти і згадаєш мене, і той шанс прожити яскраво і довго, який ти втратила. Шанс, дати нашим дітям, світле майбутнє… - Кожне його слово влучило в ціль. Тому що Поліна думала про це. — Твоє гарне волосся вицвіте. А ці тоненькі й натруджені руки, в мозолях і зморшках, вже не зможуть заплести його в косу. — Жорстокі слова, але Поліна кожне з них сприйняла, як пророцтво.
— Доню, це честь для нас — мати такого родича! — Благав батько.
— Облиш її Рубан. В неї на роздуми є декілька днів.
— Я зовсім тебе не знаю.
— Так дай мені можливість, дай шанс. Я не відступлю, чуєш? — І змахнув крилами. Вони зайняли весь простір в маленькому будинку. Від них пахло молоком і вони світилися якимось блакитно-золотим кольором. Подих перехоплювало від споглядання на Ілая. Потім знову хвилею змило це чудне видіння і переді мною розкинулася річка. Промені літнього сонця грайливо мерехтіли на її синіх хвилях. Інша я сиділа на березі. Червоне довге волосся вільно спадало по спині. Вінок із ромашок оповив мою голову. Я плела ще один і ніжно дивилася на хлопця, який плескався у воді. Парубок, я ледве впізнала в ньому Вадима, струсив своє неслухняне волосся, він усміхався. Все таж ямочка на підборідді та проникливий погляд. Він підійшов до Полі.