— Отямся, Поля! — Вадим струснув мене, це допомогло. Я вийшла з ціпеніння. — Що з тобою сталося? Де ти була? Це твоя кров? — Я кивала в знак згоди потім навпаки.
— Вона здається в шоці. Я дам їй заспокійливе.
— Добре. Полю, на тебе напали? — Вадим уложив мене на ліжко і міцно тримав за руку, іншою погладжував по щоці.
— Ти відбивалася?
— Можна і так сказати. — Я повільно ковтала воду. Заспокійливе діяло майже одразу, заплющивши очі я відкинулась на подушки.
— Як вона врятувалася? — Пошепки спитала Льока.
— Мене врятували.
— Хто?
— Той чоловік… — Це було останнє, що я сказала перед тим як провалитися в міцний сон. Я цього не бачила, але Льока покрутила коло скроні. І лише Вадим розумів, кого я мала на увазі.
Глава 3
Одкровення
Настав ранок. Прокинувшись, я солодко потягнулася. Так добре виспатись! Снодійне — велика річ. Іноді ми приймали його по черзі, щоб поспати спокійно. Виходити з кімнати я не квапилась, адже там на мене чекала неприємна розмова. Треба було б якось порозумітися з подругою. Наразі нахлинули вчорашні спогади. По-перше, я не знала, що маю таку жагу до життя. По-друге, і не менш важливе — знайомство з «тим чоловіком». Загадково моторошна зустріч. Одночасно з цим перед очима майнула картинка розтрощеної вщент голови істоти. Рукою я закрила обличчя. Підборіддя боліло, разом і з ним болів живіт і свербіли лікті та коліна. Тільки — но я підвелася, в двері постукали. Льока не дочекавшись відповіді боязко просунула голову.
— Доброго ранку. Ти вже встала? — Вона зайшла, в руках тримала чашки з кавою. Напій зазиваючи димів, розпускаючи неймовірно солодкий аромат. — Я тут каву зварила. — Льока виглядала зніяковілою.
— Проходь. — Подруга присіла поруч зі мною на ліжко. — Ти давно не спиш?
— Я і не лягала.
— Це моя вина. — Чудово розуміла ситуацію, адже повернувшись додому в темряві, я могла привести за собою істот. Вони йшли на запах і не находили нас тільки завдяки заходам безпеки. — Пробач.
— Все добре. — Льока поправила волосся за вухо, вона завжди так робила коли казала не те, про що думає.
— Ні, я повинна вибачитись. Не треба було так гостро реагувати.
— Так. Що це було, чорт забирай? — Нарешті вона себе не стримала. — Ти все ще відчуваєш щось до Вадима? Ми з тобою про це розмовляли, ти казала, що все в минулому?
— Так. І ні. Це важко пояснити. — Декілька хвилин ми пили каву мовчки, обом було ніяково.
— Тобі треба привести себе до ладу та обробити рани ще раз. Вчора я їх промила і продезінфікувала.
— Дякую. — І тут мені по-справжньому стало соромно перед подругою. — Льока, мені так совісно. — Я кусала губу, намагалася підібрати слова і не могла. — Ти… У вас це давно?
— Що саме?
— Ну, коли ви перейшли платонічну стадію? — Вона опустила очі. Чомусь виглядала дуже сконфужено. — Не відповідай. Я не хочу знати. Поки що. Мені потрібен час, щоб змиритися. — Я встала, нервово міряючи кроками з кутка в куток велику кімнату.
— Я не думала, що в тебе ще є до нього почуття…
— А в тебе? Є? — Знову цей винний погляд.
— Мабуть. Я не знаю, що тобі тепер відповісти. — Ми знову замовкли. Я важко зітхнула, не люблю невирішених ситуацій. Але годинник задзвонив, нагадував, що час йти на роботу.
— Мені час збиратись. Тим паче, в мене сьогодні ще перевірка.
— Полю, нам треба буде поговорити й все з’ясувати.
— Ми поговоримо, обіцяю. — Розмовляти наразі не хотілося. Адже тепер я знаю, що вони крутили романчик за моєю спиною. Так, ховаючись від мене. Мене охоплювала лють, тому я дуже швидко зібралася і вилетіла з будинку. Було відчуття, що мене зрадили. Треба заспокоїтись і було лише одне місце де можна це зробити, але все потім. Попереду в мене перевірка. Я обіцяла пояснити тобі, що це таке. Так от, ми називали її «магічна перевірка». Це була ще одна вимога Вартових. Раз у місяць ми приходили до Вартової Вежі. З кожним окремо велась бесіда одним із Вартових. Навіщо, спитаєш ти? І справді, я теж замислювалась не раз над цим питанням. Здається їм просто треба було постійно всіх контролювати. Також я чула, що коли на людину нападала істота, то найчастіше це приховували. А згодом, покусана людина перетворилася на ЩОСЬ. Так починалось суцільне пекло в такому домі, потім на вулиці й могло охопити все місто. Головне не давати себе кусати! Вартові ретельно нас перевіряли. Тоді мені здавалося це правильним, і зараз здається. Звісно, людина яка заразилась, боялася. Адже коли її виявляли або вона сама зізнавалася, то така людинка часто щезала. Так от. Приїхавши до Вартової Вежі я попрямувала через великий хол. Було дуже людно. Прикрасою зали був фонтан в центрі. Посеред фонтану стояло зображення Аїда. Він тримав у своїх міцних руках прекрасну Персефону. Міфічна дівчина у відчаї розвели руки, на її обличчі відбився жах. Лице Аїда ж навпаки, втілювало захоплення та пристрасть. Барел’єф також розповідав сумну історію Персефони: вона була викрадена Аїдом, який зачарувався красою дівчини. Пів року вона жила з ним в царстві пітьми, в той час на землі наступала осінь, повільно її зміняла зима. Так сумувала за своєю єдиною донькою матір Природа, помираючи від туги. А весною суворий Бог відпускав свою дружину на землю. І чарівна Персефона поверталася до матінки Природи на весну та літо. І розквітало все навкруги, радуючись возз’єднанню дитя з матір'ю. Сюжет цього міфу завжди заворожував мене. Чи кохала Персефона Аїда? Або була його заручницею? Я присіла на край фонтана, звук води заспокоював мене. Перед перевіркою я дуже нервувала. Люди снували туди-сюди, не зупиняючись і на хвилинку. Я зачерпнула воду щоб промокнути лоба та шию.