— Що сталося?! — Крикнула я хазяйці, схопивши її за лікоть. Адже всі інші спроби розпитати були марними, мене ніби ніхто не чув.
— О, Боже мій! Там повно мерців! Вони виповзли із води. З ВЕЛИКОГО ОЗЕРА! — Волала вона. — Вдень! — Але я її вже не чула. Від Озера до Дівочого Поля, де зараз був Вадим, було доволі далеченько. Якщо я побіжу негайно, то встигну його попередити. Адже якщо мерці подадуться туди, то застануть його зненацька. Уява малювала картини смерті Вадима, одну страшніше за одну. Адже він не володів силою Ілая. Наскільки я зрозуміла він міг керувати вітром, направляти його, та хіба це вміння врятує?
— Випустіть мене. — Я продиралася крізь столи — барикади до виходу.
— Зупинись, божевільна! Там смерть! — Щось важке стукнулося о вхідні двері. Мене відштовхнули й продовжували блокувати вихід. З вулиці доносилися крики. Коло бару стояв хазяїн і заряджав рушницю. Я вхопила його за руку та потягла чоловіка наверх.
— Йдіть за мною! В моїй кімнаті відчинене вікно, ваші фіранки заважкі, я їх сама не засуну.
— Так-так. — Поспіхом ми піднялися сходинками. В кімнаті тихо, лише небесно — блакитна завісочка колихається. Я вилізла на підвіконня.
— Що ти робиш, дитино?
— Не маю часу пояснювати. Там мій друг. Зачиняйте вікно. Хутчіше, чоловіче! — Хазяїн таверни неохоче погодився. Головою розумів, треба наглухо закрити вікна, а моє дивацтво потрібно відпустити разом зі мною. Вочевидь, він вже подумки поховав мене. Чесно кажучи, сама я не розумію, що роблю.
— Пройди по даху вліво. Там висувна драбина.
— Дякую. — Але він вже наглухо зачиняв вікно. Рухаючись обережно по старенькій черепиці я знайшла драбину. Легко спустилася на заднє подвір’я таверни, де ще декілька годин тому ми сиділи з Вадимом і Ілаєм. На вулиці тепло і тихо. Навіть вітер вщухнув. Що відбувається? За рогом будинку моїм очам відкрився жах.
Веніамін Варфоломійович жив в місті Тихий Притулок близько 50 років. Його будиночок знаходився майже коло Озера, він навіть місток збудував для того щоб рибалити. Звісно, заробляв на цьому: гості міста на свята хотіли зняти кімнату ближче до води. Вона начебто відганяла істот. Він не знав, так це чи ні. Але часто бачив, як Вартові звозили сюди закутані в біле простирадло тіла. Кидали їх у воду, з його місточка, до речі. Вєня (так його називала мати в дитинстві, так і стали звати в дорослому житті) удавав, що нічого не бачив. Це їх справи, він тут просто рибалить. Вартові підкидали йому декілька срібних монет, коли проходили повз. Він знав, що його місток закінчувався там, де починалося глибоке урвище на дні річки. Тому туди й скидали те, що привозили. Вєня був впевнений, що то покійники. Навіщо і чому, це не його справи. Звісно, те, що сталося в Тихому Притулку, збентежило Веніаміна Варфоломійовича. Тепер туристів поменшає, подумав він, коли зачиняв двері перед парою молодих людей. Це сталося на другий день свята. За ними гналося декілька істот, вони несамовито кричали та благали пустити їх. «Що ви, дітки! Ви привели цих потвор до мого будинку». Він зчепив руки в молитві, розгойдувався назад і вперед, поки істоти рвали тих людей. «Яке горе!», але відразу інша думка прийшла йому в голову. Один із молодиків, який винаймав у нього кімнату, був завзятим рибалкою. Що ж, Вєня із заздрістю роздивлявся його риболовні снасті. І саме їх власника вбиває зараз істота. Тепер молодик мертвий і його спінінг не пропаде даремно. Зараз Вєня сидів на низькому стільчику на краю місточка. Засмальцьована бейсболка була натягнута майже до носа. Рибак спав міцно затиснув в руці привласнені снасті. Декілька разів протяжно захропів, почесав великий жирний живіт. Спочатку йому здалося, що то риба виринула і дивиться на нього. Він посунув бейсболку з лоба і придивився. Ні, то стирчали голови. Одна, дві… Десять, все озеро було усіяне головами. Голови почали збільшуватися і на берег виходили мертві дівчата. Всі одягнуті у весільні сукні. На їх обличчях застигла крива і небезпечна посмішка, так посміхаються божевільні. Одна за одною покійниці збиралися на місток. Вєня схопився, перечепився через відро, в яке він складав рибу і повалився на дерев’яну трухляву підлогу. Перевернувшись на спину і маючи надію вижити, він виставив руки вперед. Може вони пройдуть повз нього як це робили Вартові, може вони його не помітять. Але лисі голови наречених останнє, що побачив у своєму житті старий рибалка.