— Вона покохала його. — Я не відразу зрозуміла слова, ніби хтось говорив на іноземній мові. Але цей голос я нізащо не переплутаю: низький хриплий баритон, мрячні нотки. Дуже повільно я озирнулася, коло мене стояв «той чоловік». Шрам виразно пересікає обличчя зліва-направо — від лівої скроні до підборіддя. В цей раз він був одягнений в сірий френч з високо піднятим коміром та чорні шкіряні рукавички. В очах сріблястий холод, хижа посмішка… Гарна. Я знов повернулась до води, маючи надію, що цей небезпечний парубок розтане в повітрі.
— Я не щезну, коли ти обернешся. Я не гра твоєї уяви. Я — справжній.
— Не впізнала тебе… Одягненим. — Спробувала пожартувати я. — Ти не людина і не істота. Ти не можеш бути реальним. — Я дивилася на воду і бачила своє відображення поряд з його. Отже, він і справді тут. Може існувати й вдень і вночі. — Як таке може бути? — Відображення лише всміхнулося. Потім він присів поряд зі мною. — Про що ти казав, вона кохала його?
— Персефона кохала Аїда.
— Звідки ти знаєш про що я думала?
— Знаю і все.
— А про те, що вона кохала його?
— Персефона жила з ним поруч пів року в пеклі. Звісно кохала.
— Може в неї не було вибору? — Невже він читає думки? — Ти читаєш думки?
— Іноді чую про що думають люди. А вибір є завжди.
— Мені не віриться в те, що ти реальний. Ти екстрасенс? Новий вид якийсь?
— Мене звати Ілай. — Він протягнув руку, зняв рукавичку. Я несміло дала свою. Проте на запитання не відповів.
— Поліна. — Його долоня була тепла. Від дотику мене охопило хвилею спокою. — Поліна, — Ілай дивився мені в очі. Його голос прийняв м’якіші нотки. Проте все одно небезпечно хрипів, — я не раджу тобі розповідати Вартовому те, що сталося вчора. Особливо, будь ласка, не говори про мене. Це може мати неприємні наслідки, як для тебе, так і для мене.
— Я розумію, напевно… Ти прогнав істот одним наказом? — Пошепки спитала я. Він лише усміхнувся. Зрозуміла, що відповіді я не отримую, додала: «Дякую тобі, що врятував мене». Ілай знов всміхнувся і кивнув.
— Якщо я тобі знадоблюсь, покликай мене. Подумки. Щиро. Міцно. І я прийду. — Ми все ще трималися за руки. Було щось гіпнотичне в цьому парубку. Він підвівся, повільно відпустив мою руку.
— Навіщо ти допомагаєш мені?
— Поля! — Мене гукнули. Я повернулась, але гукали якусь іншу Полю. А може мені почулося? Отже, Ілая вже не було.
— Ілай… — Коротко погукала я. Але він щез. Ніби в дурмані я пішла до ліфта. Двері зачинилися і я їхала на 8 поверх до кабінету 876. Вийшовши, я звернула увагу, що людей було мало. Деякі сиділи на канапках коло кабінетів, інші стояли в очікуванні своєї черги. Ніхто не розмовляв один з одним. Всім хотілось швидше з цим покінчити. Коло 876 кабінету нікого не було, тому я зайшла.
Вартові були стилягами. Достатньо було побувати тут, щоб це зрозуміти. Уяви собі кімнату, розмір якої ти не знаєш, просто тому що там майже темно. В центрі стоїть круглий стіл із чорного блискучого мармуру. По колу він світився білим глухим світом. Навколо міцного столу було декілька мармурових стільців із високими спинками. Тільки — но я присіла, як стільниця засвітилася теплим жовтим кольором. Стало світліше і не так моторошно.