— Цього не може бути. Ти повинен бути мертвим! Блідолику сватію ніхто не може перемогти!
— А я її й не переміг. Відпусти дівчину. Нам давно потрібно було помірятися силою. Нумо, поговорімо врешті, як чоловіки. — Вогонь в його долонях розгорявся все сильніше. Пан тремтів, я відчувала це по його рукам.
— І що ж ти будеш робити з цим? Невже обпалиш свою кохану?
— Так, за потреби. — Я нічого не розуміла. Грім останній раз пророкотав по долині та вщухнув, тільки блискавка мерехтіла в передсвітанковому часі. Навколо розігрувалася битва серафимів з істотами. Ламій вони вбивали. А от інших, обвуглених чорних істот, які більше нагадували згоріли сірники, не вдавалося. Довгі руки виростали знову, на місці однієї голові з’являлася інша. Ті, хто був розрублений навпіл вивергали зі своїх гнилих тіл нових таких самих мерзот. Здається, це могло тривати вічно. І ось зі сторони храму з’явилися мерці. Двоє вели за руки блідолику сватію. В неї були випалені очі, напевно все тим же вугіллям в руці Ілая. Мене охопив страх, невже цей бридкий янгол хотів і мене спалити?! Перед сватією я не відчула жаху, а зраділа їй, як давній подрузі. Пан зареготав: «Вам кінець!». Це зрозуміли й побратими Ілая, один з них крикнув йому, щоб той кінчав базікати та робив діло. Пан нетерпляче дивився в сторону сватії, яка дуже повільно рухалася. Ілай за секунду розтер вугілля і жбурнув ним в нас. Воно так болісно обпікало обличчя, що я не знаю навіщо, побігла кудись. Біль був занадто сильним, щоб стримуватися від крику. Я кричала і билася в істериці, але він не вщухав і ще більше виїдав шкіру. Пан прикрився мною, тому жар від вугілля завдав йому меншої шкоди. Ілай кинувся на нього, вони схрестили свої пазурі в двобої. Пан роздирав плече Ілая своїми звірячими лапами, Ілай впився в горлянку істоти. Вони жбурляли одне одного то в один, то в інший бік. Не час звісно роздивлятися, але я побачила татуювання на спині Ілая. Там було зображено саме цю битву. На мить мені здалося, що все завмерло і лише Серафим і Диявол одні в цьому світі. Ведуть бій за мою душу. Частина спини Ілая була не розмальована, значить автор доль ще не вирішив, хто переможе. Раптом мені стало добре. Ще ніколи в житті я так ясно не мислила. Дурман спав. Це вугілля розвіяло морок від ворожіння. Я обмацала лице, ніби ціле. Що ж робити? Вадим вже прийшов до тями, він кульгав і ходив в центрі вогнищ. Якби він зробив би крок за смужку, його вбили би все ті ж ламії. Три подруги крутилися в’юнком навколо нього, але земля із могили святого не пускала їх в коло. Вони злилися, шипіли та гарчали. Важко було зрозуміти хто перемагає — диявол або янгол. Одне я бачила точно — Ілай вибивався із сил. Це помітив і Пан. Я побігла. Не можу точно тобі сказати, як хотіла дістатися до місця свого призначення, але бігла, як навіжена. В цей час сватія наблизилася до одного серафима. Він прикрився від цього жахіття крилам. В одну мить, обвуглені істоти почали встромляти в нього свої криві руки. Це вбивало його. Скоро черга дістанеться і до інших. Вадим зрозумів мій намір, тому вибіг із кола, відволікаючи істот від мене. Ламії кинулися до нього. «Просто доторкнися до одного з вогнищ і воно загориться!», — встиг він крикнути мені. Я так і зробила. За секунду полум’я зайнялося по всій висоті вогнища. Його жар зайняв і мене, проте вогонь не шкодив. Все моє тіло зайнялося вогнем. Мені було ані боляче, ані гаряче. Приємне тепло. Я вийшла за межі кола. Те, що колись було Рубіною, прямувало до Ілая.
— Пробач, — сказала я торкнувшись її плеча. Сватія зайнялася вогнем. Жодного звуку чи вереску. Вона просто стояла і згорала, доки не впала на коліна, не відводячи від мене своїх пустих зіниць. Зараз я не відчувала до неї ані відрази, ані жалості. Від вогнища посвітлішало. Серафими запалювали від нього стріли та врешті вбивали всіх тварюк.