— Пару місяців…
— Пару місяців?! Чого ж ви ховалися?
— Льокі було ніяково перед тобою. У вас, дівчат, дивні правила.
— Так, із колишніми, найкращим подругам зустрічатись заборонено! — Зараз я ненавиділа свою колишню найкращу подругу. Два місяці вони ховалися, а я дурепа, набудувала таких повітряних замків! — Ти не міг обрати якусь іншу дівчину?
— Тобі неприємно?
— Так! Ні!
— Так чи ні? Наші відносини в минулому чи як?
— Звісно… — Я встала. Мене душила образа на подругу. Гнів кипів, але сердилася на себе. Стільки емоцій водночас і треба пошепки терпіти.
— Чому тоді ти вчора так відреагувала? І взагалі, що з тобою сталось? — Я знову сіла поруч з ним, руки тремтіли. Намагаючись вгамуватися я крутила кільце на пальці.
— Розумієш, я не люблю коли з мене роблять дурепу. Саме це ви й робили пару місяців. Цього не потерплю, тим паче, від Льоки. І звісно, чого брехати, я не очікувала того, що побачила. Так, наші стосунки в минулому і почуття також. Але все одно мені неприємно. Просто потрібен час щоб звикнути до вас, як до пари. — В ту мить я їх ненавиділа обох. І всіма фібрами своєї душі намагалася цього не показати. Приборкати лють, яка клекотала зсередини, я вирішила єдиним знайомим мені засобом — відверто поговорити. Добре, що було темно, у світлі свічки було видно лише частину обличчя Вадима та його очі. Вогник відблискував в них, робив його дорослішим, мужнішим. Зараз я вперше подивилась на нього по-іншому. Вадим і справді був вже дорослим, він мав широкі грубі вилиці, тонкі губи, великі зелені очі. Вся його статура ніби була змальована з картини богатирської епохи. Його важко було назвати гарним, можливо навіть велетноподібним, але дуже привабливим. Всі хто його знав, попадали під вплив Вадимової харизми.
— Ти завжди був небайдужим до жінок.
— ЩО?! — Його брови здригнулися вгору.
— Так, згадай, коли я залишалась вдома, ти гуляв з однією із моїх подруг. Постійно обіймався зі всіма. А в разі сварки зі мною, швидко знаходив когось. Чи тебе знаходили, не важливо. Але ти був постійно в центрі жіночої уваги.
— Та ні.
— А як же твоя колишня дівчина, яка вмовляла тебе позбавити її цноти. Ти сам мені розповідав!
— Було…
— Ух… — Важко зітхаючи я відкинулась на спинку софи. — Постійно із-за цього хвилювалася.
— Ніколи б не подумав.
— Так, я це старанно приховувала. Мені було страшно, що ти мене покинеш. В тебе купа дівчат навколо було.
— Я в шоці. Навіть і не думав, що ти переймалася через це. Ти ж знала, що була для мене коханою дівчинкою. — Все, що я почала говорити далі викарбувало не один слід в його душі. Тоді я цього не розуміла. — В мене були такі сильні до тебе почуття. А ти був таким несерйозним. То ти пропадав на декілька днів, потім з’являвся, ніби нічого не сталося. А пам’ятаєш, ти пропав на цілий місяць?
— Т…так. — Невпевнено відповів.
— Я плакала кожен день. Дзвонила майже щоденно до тебе додому. Твоя мама або сестра так співчутливо зі мною розмовляли. А потім ти з’явився з якоюсь кумедною історією. Тебе ніби спіймали з дурмантравою. Ти хотів відкупитися від Вартових… Ховався потім від них.
— Так це правда була!
— Отож, ти постійно в якісь халепи потрапляв. Такий ненадійний був.
— Ти через це мене покинула?
— Так. Якось зрозуміла, що так у нас з тобою буде все життя. А я хотіла надійності та стабільності. Навіть попри те, що до нестями тебе кохала. — Опа, невже я це сказала вголос.
— Ти мене кохала?!
— Звісно, дуже. — Але дуже жалкую, що сказала. Прикуси язика і мовчи.
— Я думав, ти мене покинула через байдужість. Я не знаю, що сказати, це для мене відкриття.
— Я знаю, що теж ображала тебе, і мені, дуже-дуже прикро. Пробач, що поводила себе так егоїстично. — Неймовірно сильний гуркіт о металеві двері під’їзду, зірвав з губ Вадима питання, яке могло змінити весь вечір. Шум не припинявся. Ми підхопилися.
— Що це? — Серце дико стукало, віддавало у вуха барабанний бій.
— Тссс… Це істоти. Вони намагаються прокрастися в двері. Де ваша схованка?
— В моїй кімнаті.
— Хутчіш туди. — Ми заблокували двері моєї кімнати. Вони теж були металеві. За вікном дув вітер із такою силою, що аж вив по кутках.
— Це вітер. Ти вся тремтиш. — Вадим міцно обійняв мене. Так ми стояли декілька хвилин. Чи припинився гуркіт, ми не чули з того місця, де були, але вітер ставав дедалі сильнішим. — Тобі нічого боятися, ваші двері міцні і я добряче обприскав їх кроповою водою. Може приляжеш? А я посиджу, десь тут. — Я послухалась, дивне двояке запитання. Не подумай про щось таке. Я і справді трусилася від страху і від його близькозті. Але руки не відпускала.