Запала тиша.
Французькою мовою, дещо розтягуючи голосні, голосом хрипким, справжнім Хара Кей промовив:
– Якщо ви цього забажаєте, мені буде приємно побачити вас знову. – Він уперше всміхнувся. – Ті яєчка, що ви везете, – це риб’яча ікра, вона нічого не варта.
Ерве Жонкур глянув униз, на підлогу. Філіжанка з чаєм стояла перед ним. Він узяв її та почав крутити, уважно придивляючись, немов чогось шукав на кольоровій смужці, що оздоблювала край філіжанки. Знайшовши те, що хотів, він підніс її до вуст і допив чай. Потім поставив філіжанку на підлогу і сказав:
– Я знаю.
Хара Кей усміхнувся і спитав зацікавлено:
– За це ви заплатили фальшивим золотом?
– Я заплатив за те, що купив.
Хара Кей знову посерйознішав.
– Коли ви вийдете звідси, матимете те, що хотіли.
– Коли я покину цей острів – живим, – ви отримаєте те золото, яке вам належить. Даю слово честі.
Не чекаючи на відповідь, Ерве Жонкур підвівся, зробив кілька кроків до дверей, потім вклонився.
Останнє, що він помітив, перш ніж вийти, був погляд мовчазної дівчини, спрямований на нього.
17
Через шість днів Ерве Жонкур сів у Такаока на корабель голландських контрабандистів, який доставив його в порт Сабірк. Звідти він пересувався уздовж китайського кордону до озера Байкал, здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перебрався через Уральські гори, досяг Києва, потягом проїхав усю Європу, зі сходу на захід, і нарешті, після трьох місяців мандрівки, повернувся до Франції. Була перша неділя квітня – саме готувалися до Великодньої меси, – коли він увійшов крізь браму Лавільдьйо. Зупинившись, він подякував Богові та попрямував додому, перераховуючи свої пригоди, бо кожна мала своє ім’я і він хотів усе добре запам’ятати.
– Який він, кінець світу? – спитав Бальдаб’ю.
– Він невидимий.
Дружині Елен він привіз у подарунок шовковий халат; сором’язлива, вона ніколи його не надягала. Він був тонкий, немов павутиння між пальцями.
18
Грена, яку Ерве Жонкур привіз із Японії (сотні яєчок, розкладених на шматочках шовковичної кори), виявилася цілком здоровою.
Виробництво шовку в районі Лавільдьйо того року зросло неймовірно – і за кількістю, і за якістю.
Відкрили ще дві фабрики, а Бальдаб’ю вирішив додати до каплички Святої Агнеси двір, огороджений колонадою. Невідомо чому він уявляв його собі круглим, тому й доручив розробити проект іспанському архітекторові Хуану Бенітесу, який мав репутацію майстра з будування Plazas de Toros – арен для бою биків.
– Зрозуміло, що посередині буде не пісок, а садочок. А при вході, якщо можливо, зробіть дельфіна замість голови бика.
– Дельфіна, señor?
– Ви бачили риб, Бенітесе?
Ерве Жонкур відкрив два банківські рахунки і зрозумів, що став багатим.
Він прикупив тридцять акрів землі на південь від свого маєтку і протягом літа складав план: він мріяв про парк, світлий, тихий, де можна буде гуляти.
Ерве уявляв цей парк таким невидимим, як і край світу.
Щодня зранку він навідувався до «Вердена», де слухав різні місцеві новини та перегортав сторінки газет, що їх привозили з Парижа. Вечорами він просиджував під навісом свого будинку поряд із дружиною Елен. Вона читала книжку вголос, і Ерве почувався щасливим, бо він вірив, що у світі немає прекраснішого голосу.
Четвертого вересня 1862 року йому виповнилося тридцять три роки. Його життя спокійно пропливало перед його очима.
19
– Тобі не треба нічого боятися.
Оскільки так вирішив Бальдаб’ю, Ерве Жонкур першого жовтня знов вирушив до Японії. Він перейшов кордон біля Меца, потім проїхав через Вюртемберг і Баварію, досяг Австрії, у Відні сів на потяг до Будапешта, а звідти доїхав до Києва. Дві тисячі кілометрів російського степу він здолав верхи, перебрався через Уральські гори, потрапив до Сибіру, сорок днів подорожував до озера Байкал, яке місцеві мешканці звуть дияволом. Далі він рушив уздовж ріки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабірк на одинадцять днів, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистів відвезе його до мису Терая на західному березі Японії. Пішки, уникаючи головних шляхів, він пройшов через провінції Ісікава, Тояма, Нііґата, досяг міста Сіракава у провінції Фукусіма, обійшов його, там два дні очікував, поки з’явиться чоловік у чорному вбранні; той зав’язав Ерве очі і привів до селища Хара Кея. Коли Ерве зміг розплющити очі, він побачив двох слуг, які понесли його багаж та довели до краю лісу; там вказали йому стежку і залишили самого. Ерве Жонкур попрямував попід тінню дерев, що щільно росли уздовж стежки і не пропускали денного світла. Зупинився, лише коли між стовбурами раптово відкрився отвір на зразок вікна. Десь метрів за тридцять нижче від стежки він побачив озеро. На березі озера, спиною до нього, сиділи Хара Кей і жінка у вбранні помаранчевого кольору з волоссям, розкинутим по плечах. Щойно Ерве Жонкур її помітив, вона повільно обернулася, лише на одну мить, але цього було досить, щоб її погляд зустрівся з поглядом Ерве.
Її очі не мали так званого східного розрізу, її обличчя було дівочим.
Ерве Жонкур рушив далі, крізь лісові хащі, а коли ліс скінчився, опинився на березі озера. За кілька кроків від нього сидів Хара Кей – сам, нерухомий, одягнений у чорні шати. Поряд з ним лежала на землі сукня помаранчевого кольору та пара солом’яних сандаль. Ерве Жонкур наблизився. По воді озера розходилися колами хвилі, майже непомітні, ніби вони йшли здалека, і ледь торкалися берега.
– Мій французький друг, – прошепотів Хара Кей, не обертаючись.
Кілька годин вони провели, сидячи поруч один з одним: то щось казали, то мовчали. Потім Хара Кей підвівся, і Ерве Жонкур пішов за ним. Перед тим як ступити на стежку, він непомітно кинув одну зі своїх рукавичок коло сукні помаранчевого кольору, забутої на березі. Коли дістався селища, вже настав вечір.
20
Ерве Жонкур гостював у Хара Кея чотири дні. Почувався так, немов потрапив до королівського двору. Тутешні люди існували, щоб служити цьому чоловікові, і все, що народилося на довколишніх пагорбах, було спрямоване або на його захист, або на задоволення. Життя тихо струмувало, ворушилося чуйно, ніби звір, якого вистежили у лігві. Від сучасного світу цей край відокремлювали століття.
Ерве Жонкура поселили в окремому будиночку, до його послуг було п’ятеро слуг. Харчувався він на самоті, під деревом, усіяним квітами, яких раніше ніколи не бачив. Двічі на день йому не без урочистості подавали чай. Увечері його супроводжували до просторої зали з кам’яною підлогою, де відбувався ритуал прийняття ванни.
Три літні жінки, чиї обличчя були вкриті чимось схожим на білила, поливали його тіло водою, потім витирали нагрітими шовковими рушниками. Руки в них були жилаві, але легенькі.
Уранці на другий день Ерве Жонкур побачив білого чоловіка. Це був англієць. Його супроводжували два візки, навантажені великими дерев’яними ящиками. Він приїхав не купувати. Він продавав.
– Зброя, monsieur. А що у вас?
– Я купую. Грену шовкопряда.
Повечеряли разом. Англійцю було що розповісти: вже вісім років він їздив туди-сюди між Європою та Японією. Ерве Жонкур уважно слухав, відтак спитав:
– Чи знайомі ви з жінкою, молодою, ймовірно європейкою, білою, що мешкає тут?
Англієць жував свою страву, незворушний, як завжди.
– У Японії немає білих жінок. Жодна біла жінка не мешкає тут, у Японії.
Через день він поїхав, навантажений золотом.
21
Ерве Жонкур знову побачив Хара Кея лише на третій день уранці. Спочатку його п’ятеро слуг зникли всі гуртом, раптово, ніби їх хтось зачарував, а за кілька хвилин з’явився великий японець. Цього чоловіка, заради котрого тут існували всі люди, завжди оточувало коло порожнечі. Здавалося, ніби якийсь таємний наказ звелів усьому світові не порушувати його самотності.