44
Ерве Жонкур іще довго залишався серед руїн селища. Ніяк не міг змусити себе піти, хоча й розумів, що кожна година, згаяна тут, могла довести до катастрофи його самого та весь Лавільдьйо: він не придбав грени та, навіть якби придбав, мав лише кілька місяців, щоб дістатися протилежного краю світу, перш ніж яєчка відкриються та з’являться ні до чого не придатні личинки. Єдиний зайвий день у дорозі міг згубити все. Ерве це усвідомлював, проте не йшов звідти, аж поки не сталося щось дивне, приголомшливо неймовірне: невідомо звідки, з пустоти, виник хлопчик. Одягнений у лахміття, він крокував повільно, у його очах, спрямованих на чужинця, плескався страх. Ерве Жонкур не поворухнувся. Хлопчик зробив іще кілька кроків уперед і закляк на місці. Так, стоячи на відстані кількох метрів один від одного, вони знерухоміли. Потім хлопчик щось дістав з-під свого лахміття і, наблизившись до Ерве Жонкура, тремтячи від страху, подав йому якусь річ. Рукавичку. Пам’ять Ерве Жонкура миттю змалювала озеро, сукню помаранчевого кольору, кинуту на землю, легесенькі хвилі, що здалека розходилися водою, сягаючи берега. Він узяв рукавичку і всміхнувся до хлопчика.
– Це я, француз… Француз, що робить шовк, розумієш?.. Це я!
Хлопчик більше не тремтів.
– Француз…
Очі в нього волого блищали, але він усміхався. Заговорив дуже швидко, голосно, майже кричав, а потім побіг, знаком показавши Ерве Жонкуру, що треба прямувати за ним. Ще мить – і він зник на стежці, що вела через ліс до гір.
Ерве Жонкур не ворухнувся. Сидів та крутив у руках свою рукавичку, ніби то була єдина пам’ятка, що залишилася від цілого світу, який загинув назавжди. Він розумів, що вже запізнився. І що в нього немає вибору.
Він підвівся. Неспішно наблизився до свого коня. Скочив у сідло. А потів повівся дуже дивно. Вдарив підборами по боках тварини та поїхав. Поїхав до лісу, слідом за хлопчиськом, по той бік кінця світу.
45
Їхня подорож тривала кілька днів. Вони прямували на північ, через гори. Ерве Жонкур не знав, куди вони їдуть, але дозволяв хлопчику вести себе, марно намагаючись розпитати його. Дорогою заїхали до одного селища, потім до іншого. Люди ховалися від них по домівках. Жінки розбігалися геть. Хлопчик розважався тим, що гукав услід жінкам щось незрозуміле. Йому на вигляд було не більше як чотирнадцять років. Хлопчик часто грав на маленькій очеретяній сопілці; він майстерно відтворював пісні птахів з усього світу. Вигляд при цьому мав такий, ніби виконував найкращу роботу в своєму житті.
На п’ятий день вони піднялися на вершину якогось пагорба.
Хлопчик вказав рукою на щось у долині, яка простяглась перед ними. Уздовж долини тягнулася дорога.
Ерве Жонкур глянув у підзорну трубу і побачив цілу процесію: озброєні чоловіки, жінки з дітьми, візки, худоба. То мандрувало все селище. Попереду Ерве Жонкур побачив Хара Кея – верхи на коні, одягненого у чорне. За ним на плечах носіїв погойдувався паланкін, зі всіх чотирьох боків закритий завісами з яскравих тканин.
46
Хлопчик зіскочив з коня, сказав щось і чкурнув до лісу. Та перш ніж назавжди зникнути серед дерев, він затримався на мить і жестами показав, що подорож була пречудова.
– То була пречудова мандрівка! – відгукнувся Ерве Жонкур.
Увесь той день Ерве Жонкур їхав слідом за караваном, тримаючись віддалік. Коли помітив, що вони зупинилися на ніч, продовжив шлях по дорозі, аж поки назустріч йому не вийшли двоє озброєних чоловіків; вони забрали у нього коня та багаж і супроводили його до відкритого намету. Хара Кей змусив непроханого гостя довго чекати. Коли нарешті увійшов, не привітався і сісти не запропонував.
– У який спосіб ви дісталися сюди, французе?
Ерве Жонкур мовчав.
– Я питаю, хто привів вас сюди.
Мовчання.
– Тут для вас нічого немає. Триває війна. І це не ваша війна. Їдьте геть.
Ерве Жонкур витяг з кишені невеличку шкіряну торбинку, розв’язав її та кинув на землю. Посипалися шматочки золота.
– Війна – це дуже недешева гра. Я конче потрібен вам. Ви необхідні мені.
Хара Кей навіть не глянув у бік золота, що просипалося на землю. Він обернувся та вийшов з намету.
47
Ерве Жонкур провів ту ніч на краю табору. З ним ніхто не говорив, ніхто, здавалося, навіть не бачив його. Люди спали на землі, навколо вогнищ. Наметів було лише два. Поряд з одним Ерве Жонкур помітив паланкін; він стояв порожній, до його чотирьох кутів були прив’язані маленькі клітки, де сиділи птахи. З сітки кліток звисали крихітні золоті дзвіночки. Легкий нічний вітерець погойдував їх, і вони тихо дзеленчали.
48
Прокинувшись на світанку, Ерве побачив, що селище вже приготувалося вирушити далі. Намети згорнули. Паланкін іще стояв відкритий. Люди забиралися на візки, додержуючись повної тиші. Прибулець з іншого краю світу підвівся й довго роззирався, але його погляд зустрічав лише очі зі східним розрізом, та й ті одразу відверталися. Він також бачив озброєних чоловіків і дітей, які не плакали. Бачив застиглі обличчя, що їх завше мають люди, котрі тікають від загрози. Побачив він також дерево край дороги. А на дереві висів хлопчик – той, що привів його сюди.
Ерве Жонкур наблизився до дерева і якийсь час стояв, дивлячись на нього, немов загіпнотизований. Потім зрізав мотузку, що була прив’язана до гілки, підхопив тіло хлопчика, опустив його на землю і став навколішки поряд з ним. Він не міг відвести погляду від того обличчя. Селище зібралося та вирушило, але Ерве не помітив цього, тільки почув, ніби здалеку, звуки руху процесії, котра пройшла повз нього, повертаючись до дороги. Він не зважав на них, доки не почув голос Хара Кея, що зупинився на відстані одного кроку:
– Японія – це країна давня, ви, мабуть, знаєте? І закон цієї країни давній: згідно з ним, є дванадцять злочинів, за які годиться карати чоловіка на смерть. Один із цих злочинів – відносити комусь любовне послання від власної пані.
Ерве Жонкур не зводив очей з убитого хлопчика.
– Він не приніс ніякого любовного послання!
– Він сам був любовним посланням.
Ерве Жонкур відчув, як щось ткнулося йому в голову і пригнуло її до землі.
– Це рушниця, французе. Не підводьте погляду, будьте ласкаві.
Ерве Жонкур спочатку нічого не зрозумів. Потім розрізнив серед шурхоту ніг та коліс процесії біженців золотистий дзвін тисячі крихітних дзвіночків. Він наближався, мало-помалу, досяг краю дороги поруч із ним, оминув його крок за кроком, і, хоча він міг бачити тільки клаптик темної землі, уява намалювала йому майже зриму картину: ось паланкін, гойдаючись, мов маятник, наближається до дороги, метр за метром, повільно, але неухильно, і несуть його не люди, а той дзвін, що стає гучнішим, нестерпно гучним, ближче та ближче, вже зовсім поряд, цей золотавий гомін просто перед ним, так, достоту перед ним – у цю мить – ця жінка – перед ним.
Ерве Жонкур підвів голову.
Чудові тканини, шовк тисячі барв – помаранчевий, білий, жовтий, сріблястий – вкривали паланкін зусібіч, без жодного отвору в цьому чарівному гнізді, нічого, тільки шелест, що здіймається в повітря, тільки переливи кольорів, завіси, що майже нічого не важать.
Ерве Жонкур не відчув пострілу, який мав забрати його життя. Відчув тільки, як дзвін віддаляється, рушниця вже не тисне йому на потилицю, а Хара Кей каже тихо:
– Йдіть геть, французе. І ніколи не повертайтеся.
49
Над дорогою панувала тиша. На землі лежало тіло хлопчика. Дорослий чоловік стояв поряд з ним навколішки. Не ворушився, аж доки не згасло світло дня.
50
Ерве Жонкуру знадобилось одинадцять днів, щоб добутися до Йокогами. Він підкупив японського чиновника і дістав шістнадцять картонних коробок із греною, виробленою на півдні острова. Він помістив їх, загорнуті в шовкові хустки, у чотири круглі дерев’яні скриньки та запечатав. Знайшов місце на кораблі до континенту й на початку березня висадився на російському узбережжі. Він обирав маршрут у північному напрямку, щоб холод якомога довше стримував розвиток яєць і заважав їм розкритися. У прискореному темпі він здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перейшов через Уральські гори та досяг Санкт-Петербурга. Там він купив кілька центнерів льоду, заплативши золотом, завантажив скриньки з греною, вкриті льодом, у трюм торгового судна, що прямувало до Гамбурга. Минуло ще шість днів, коли він виніс на берег чотири круглі дерев’яні скриньки і сів на потяг, що повіз його на південь. Через одинадцять годин, щойно вони виїхали з місцевості, яка звалась Еберфельд, потяг зупинився, бо мав поповнити запас води. Ерве Жонкур роздивився навколо. Сонце заливало жаром поля пшениці та весь білий світ, ніби вже настало літо. Напроти Ерве сидів російський комерсант; він скинув черевики та обмахувався, мов віялом, останньою сторінкою німецької газети. Ерве Жонкур придивився до сусіда. Помітив плями поту на його сорочці, дрібні краплі на його чолі й шиї. Росіянин щось сказав, сміючись. Ерве Жонкур відповів усмішкою, підвівся, взяв свої речі та покинув потяг. Дійшов до останнього вагона, товарного, де перевозили рибу і м’ясо, перекладені льодом. Крізь стінки вагона точилася вода – так, немов їх продірявили сотні куль. Ерве відчинив двері, зайшов у вагон, виніс звідти одну по одній свої круглі скриньки та поставив на землю поруч із рейками. Зачинивши дверцята, став чекати. Коли потяг був готовий вирушити, його покликали, щоб поспішив зайти на своє місце. Він лише схилив голову та привітно помахав рукою. Потяг віддалявся, потім зник у далечині. Ерве почекав іще трохи, щоб навіть стукоту коліс не було чутно. Тільки тоді він узяв одну з дерев’яних скриньок, зірвав печаті та зняв віко. Так само він вчинив із рештою скриньок. Повільно, обережно.