— Боюся, що ні,— відповів Страйк.— Це Квайнова дружина, Леонора.
Фішер вигляд мав до комізму вражений.
— Його дружина? — тупо перепитав він.— Ота жіночка-мишка, схожа на Розмарі Вест[8]? Та нащо їй наймати приватного детектива?
— Її чоловік зник. Його немає вже одинадцять днів.
— Квайн зник? Але... але ж тоді...
Страйк бачив, що Фішер сподівався на геть іншу розмову — чекав на неї.
— Але чому вона відіслала вас до мене?
— Вона думає, що ви знаєте, де Квайн.
— З якого дива мені б це знати? — спитав Фішер, явно щиро шокований.— Він мені не друг.
— Місіс Квайн казала, що чула, як ви рекомендували її чоловіку будинок відпочинку для письменників на вечірці в...
— А! — згадав Фішер.— Біґлі-Голл, так. Але Оуена там не може бути! — засміявшись, Фішер перетворився на такого собі Пака в окулярах: веселість і бешкетність.— Вони не пустять до себе Оуена Квайна навіть за гроші. То природжений галабурдник. Одна з жінок, які керують тим закладом, ненавидить його до печінок. Він написав огидний відгук на її перший роман, і вона йому того не пробачила.
— Та вже дайте мені їхній номер,— попросив Страйк.
— У мене він тут є,— сказав Фішер, видобуваючи з кишені джинсів мобільний телефон.— Зараз наберу...
Так він і зробив, поклавши мобільний на стіл і ввімкнувши гучний зв’язок — для Страйка. Десь за хвилину відповів задиханий жіночий голос:
— Біґлі-Голл.
— Привіт, це Шеннон? Телефонує Кріс Фішер з «Перехресного вогню».
— О, привіт, Крісе, як ся маєш?
Двері кабінету відчинилися, і чорнява дівчина в пошарпаному одязі зайшла, мовчки поставила перед Фішером латте і вийшла.
— Я дзвоню, Шен,— сказав Фішер, коли двері зачинилися,— щоб спитати, чи не у вас зараз Оуен Квайн. Він часом не приїздив до вас?
— Квайн?
Навіть уміщена в один склад і далека, неприязнь Шеннон зневажливою луною прокотилася між книжковими полицями.
— Так, ти його не бачила?
— Десь рік тому, коли не більше. А що? Він же не думає сюди припхатися? Йому тут ніхто не зрадіє, оце я можу обіцяти.
— Не хвилюйся, Шен, я гадаю, що то його дружина щось перемудрувала. Поговоримо потім.
Фішер не дослухав її прощань — так хотів повернутися до розмови зі Страйком.
— Бачите? — мовив він.— Точно як я сказав. Він до Біґлі-Голлу не потрапив би, навіть якби схотів.
— А ви не могли це сказати його дружині, коли вона дзвонила?
— A-а, то ось чому вона дзвонила! — з виглядом осяяння вигукнув Фішер.— А я собі гадав, то Оуен її примушує.
— Нащо йому примушувати дружину вам дзвонити?
— Ой, та ну,— широко заусміхався Фішер, а коли Страйк не відповів на усмішку, коротко розсміявся і сказав: — Через «Бомбікса Морі». Я гадав, що дуже в дусі Оуена було б змусити дружину мені подзвонити, щоб виманити.
— «Бомбікс Морі»,— повторив Страйк, стежачи, щоб у голосі не було подиву чи питальних інтонацій.
— Так, я подумав, що Оуен мене дістає, щоб дізнатися, чи не передумав я його не видавати. Це дуже в його стилі — сказати дружині, щоб дзвонила. Але якщо хто і згодиться на «Бомбікса Морі» зараз, то не ми точно. Ми — маленька компанія. Нам суди не по кишені.
Вдаючи, ніби знає більше, ніж насправді, Страйк змінив тактику.
— «Бомбікс Морі» — це останній роман Квайна?
— Так,— відповів Фішер, відпиваючи латте і повертаючись до власної лінії.— Отже, він зник? Я собі думав, що він ніде не дінеться, щоб не проґавити виставу. Гадав, що в цьому весь сенс. Чи йому духу забракло? Але це не в стилі Оуена.
— Як давно ви видаєте Квайна? — спитав Страйк. Фішер витріщився на нього, ніби не вірячи власним вухам.
— Я його зроду не видавав! — заявив він.
— Я думав...
— Три його останні книжки — чи чотири? — видали в «Ропер-Чарді». Ні, сталося інше. Кілька місяців тому я бачився на вечірці з Ліз Тассел, його агенткою, і вона мені конфіденційно сказала... ну, випила трохи... що не знає, скільки ще «Ропер-Чард» його терпітиме, тож я і сказав, що з радістю подивлюся його нову книжку. Квайн нині в категорії тих письменників, які пишуть так погано, що аж добре — можна було б вигадати цікавий маркетинг. Хай там як,— додав Фішер,— «Гріх Гобарта» він таки написав. Ото була добра книжка. Я собі подумав, що крихта таланту в ньому могла лишитися.
— Вона вам надіслала «Бомбікса Морі» ? — спитав Страйк, ідучи навпомацки і проклинаючи себе за те, що вчора так недбало розпитував Леонору Квайн. Ось що буває, коли спілкуєшся з клієнтами на три чверті мертвим від утоми. Страйк звик на ці розмови-допити приходити, знаючи більше, ніж співрозмовник, і зараз відчував дивну беззахисність.