— Так, передала мені примірник позаминулої п’ятниці,— підтвердив Фішер, усміхаючись, мов хитрий Пак.— Найбільша помилка цілого життя бідолашної Ліз.
— Чому?
— Тому що вона, вочевидь, чи то погано прочитала той текст, чи не до кінця. Десь за дві години після того, як рукопис приїхав, я отримав від неї перелякане повідомлення. «Крісе, сталася помилка, я надіслала не той рукопис. Будь ласка, не читай його, а відправ мені негайно, я в офісі та прийму його». В житті не чув від Ліз Тассел такого тону. Це зазвичай страшна жінка. Дорослі чоловіки від неї трусяться.
— І ви повернули рукопис?
— Звісно, що ні,— відповів Фішер.— Цілу суботу його читав.
— І? — спитав Страйк.
— Вам що, ніхто не сказав?
— Чого не сказав?
— Не сказав, що там,— відповів Фішер.— Що він накоїв. — Та що він накоїв?
Усмішка Фішера згасла. Він відставив каву.
— Мене попередили,— сказав він,— попередили найкращі юристи Лондона, щоб я цієї інформації не розголошував.
— А на кого юристи працюють? — спитав Страйк. Коли Фішер не відповів, додав: — Ну, крім Чарда і Фенкорта?
— Там тільки Чард,— сказав Фішер, легко потрапляючи в розставлену Страйком пастку.— Хоча на місці Оуена я більше переймався б через Фенкорта. Він може бути тим ще паскудником. Образ не забуває. Тільки не цитуйте мене,— поспішно додав він.
— А цей ваш Чард? — спитав Страйк, намацуючи шлях у напівтемряві.
— Денієл Чард, виконавчий директор «Ропер-Чарду»,— пояснив Фішер трохи нетерпляче.— Не розумію, що собі думав Оуен, коли отак підставляв людину, яка видає його книжки, але Оуен є Оуен. Такого зарозумілого паскудника я в житті не бачив. Видно, вирішив, що може змалювати Чарда у вигляді...
Фішер нервово засміявся і замовк.
— Я сам собі ворог. Скажімо так, я здивований, що навіть Оуен вирішив, що йому таке минеться. Може, у нього жижки затрусилися, коли він уторопав, що всі чудово зрозуміли його натяки, тому й утік.
— Там якийсь наклеп, так? — спитав Страйк.
— Художня література — це така собі сіра зона, еге ж? — мовив Фішер.— Якщо сказати правду в гротесковій формі... тобто, я ні на що таке не натякаю,— поспіхом додав він,— то Оуен стверджує, що це правда. Буквальною правдою воно бути не може. Але всі впізнавані; він купу людей змалював дуже дотепно... В цілому схоже на ранні речі Фенкорта. Кров, кишки і таємничі символи... подеколи незрозуміло, до чого це він, але хочеться знати: що там у мішку, що в полум’ї?
— Що в...
— Не зважайте — це з роману. Вам Леонора про це все не казала?
— Ні,— відповів Страйк.
— Предивно,— зронив Крістіан Фішер,— вона мусила б знати. Я собі гадав, що Квайн з тих письменників, які за обідом читають рідним лекції про свою роботу.
— Чому ви думали, що Фенкорт може найняти приватного детектива, коли ще не знали, що Квайн зник?
Фішер знизав плечима.
— Сам не знаю. Подумав: один з них міг захотіти дізнатися, що саме робитиме Квайн з книжкою, щоб його зупинити чи попередити нового видавця, що з ним будуть судитися. А може, хотіли щось накопати на Оуена — пригостити його власними ліками.
— І ви тому захотіли зі мною зустрітися? — спитав Страйк.— У вас щось є на Квайна?
— Ні,— засміявся Фішер.— Я просто дуже цікавий. Хотів знати, що відбувається.
Він глянув на годинник, розгорнув перед собою книжку і сів на краєчок стільця. Страйк зрозумів натяк.
— Дякую, що приділили мені час,— сказав він, підводячись.— Якщо матимете звістку від Оуена Квайна, повідомте мене, гаразд?
Він дав Фішеру візитівку. Обходячи стіл, щоб випустити Страйка, Фішер у неї вчитався.
— Корморан Страйк... Страйк... Якесь знайоме ім’я...
Тут до нього дійшло. Фішер умить оживився, ніби йому перезарядили батарейку.
— Чорт забирай, та ви ж — детектив Лули Лендрі!
Страйк знав, що тепер може сісти, попросити латте і ще на годину отримати повну увагу Фішера. Натомість він дружньо, але твердо попрощався і за кілька хвилин сам-один вийшов на холодну затуманену вулицю.
7
I’ll be sworn, I was ne’er guilty of reading the like.
Ben Jonson, Every Man in His Humour[9]
Почувши по телефону, що її чоловік, виявляється, не в будинку для письменників, Леонора Квайн занепокоїлася.
— Та де ж він тоді? — спитала вона ніби не стільки у Страйка, скільки в себе.
— А куди він зазвичай іде з дому? — спитав Страйк.
— До готелів,— відповіла Леонора,— і ще одного разу жив у якоїсь жінки, але тепер вони не спілкуються... Орландо,— різко сказала вона не в слухавку,— поклади його, це моє. Я сказала, це моє... Що? — голосно мовила вона вже Страйкові у вухо.