— Питала. Вона каже, що гадки не має, але все одно твердо налаштована з тобою зустрітися. Дуже владна жінка, ніби директриса. A bombyx тоri,— закінчила Робін,— це латинська назва шовкопряда.
— Шовкопряда?
— Так, і знаєш що? Я собі завжди гадала, що то якісь павуки прядуть павутиння, а виявляється, шовк роблять з черв’яків. І знаєш як?
— Навряд чи.
— Їх варять,— відповіла Робін.— Варять живцем, щоб не пошкодити кокони, з яких вони вилуплюються. З шовку зроблені кокони. Якось не дуже гарно, правда? А нащо ти питав про шовкопрядів?
— Хотів знати, чому Оуен Квайн міг назвати свій роман «Бомбікс Морі»,— відповів Страйк.— Не скажу, що стало зрозуміліше.
Решту дня він провів над нудною паперовою роботою зі справи про спостереження, сподіваючись, що погода покращиться: тоді можна буде вийти, бо нагорі в квартирі їсти не було чого. Коли Робін пішла, Страйк продовжив працювати, а дощ, який стукав у шибку, ставав дедалі ряснішим. Нарешті Страйк надягнув пальто і вийшов під тепер уже зливу, на мокру й темну Чаринг-Кросс-роуд, щоб купити собі харчів у найближчому супермаркеті. Останнім часом у його раціоні було забагато фастфуду. Повертаючись додому з пакетами в обох руках, він не стримався і зайшов до букіністичної крамниці, яка ось-ось мала зачинитися. Продавець не був певний, що має примірник «Гріха Гобарта» — першої і, як вважалося, найкращої книжки Оуена Квайна, та трохи побубонівши і непереконливо пошукавши щось у комп’ютері, запропонував Страйку «Братів Бальзаків» того самого автора. Утомлений, мокрий і голодний Страйк заплатив два фунти за томик у пошарпаній палітурці й поніс його до себе на квартиру під дахом.
Розклавши провізію і зготувавши собі локшину, Страйк розтягнувся на ліжку — у вікна линула ніч, густа, темна й холодна — і розгорнув книжку зниклого автора.
Стиль був химерний, багатослівний, повість — готична й сюрреалістична. Двоє братів, Варикоцеле й Вас, замкнені в підвальній кімнаті, де повільно гниє в кутку тіло їхнього старшого брата. Між п’яними суперечками про літературу, вірність і французького письменника Бальзака брати намагаються спільно розповісти про життя свого покійного брата. Варикоцеле постійно мацає себе за яйця, які болять (Страйк вирішив, що це така незграбна метафора браку ідей і натхнення в письменника); розповідає головно Вас.
Прочитавши сторінок п’ятдесят і промимривши «якісь суцільні яйця», Страйк відкинув книжку і почав клопіткий процес приготування до сну.
Глибокий супокійний ступор минулої ночі тепер не йшов до нього. Дощ барабанив по вікну кімнати під дахом, і сон Страйка був неспокійний; ніч повнилася сум’ятними снами про якусь катастрофу. Ранком Страйк прокинувся з присмаком цих снів, що липнули до нього, мов похмілля. Дощ і далі періщив по шибці, і коли Страйк увімкнув телевізор, то дізнався, що Корнволл затопило; люди стали в’язнями у власних машинах чи були евакуйовані з будинків і тепер тулилися в центрах порятунку. Страйк узяв мобільний і набрав номер — знайомий, як його власне віддзеркалення, номер, який усе життя уособлював для нього надійність і стабільність.
— Алло? — відповіла його тітка.
— Це Корморан. Джоан, у тебе все гаразд? Я побачив новини.
— У нас наразі все добре, котику, то на узбережжі біда. Як ти, Корме? Сто років не дзвонив. Ми з Тедом учора ввечері якраз розмовляли, що, мовляв, давно нема від тебе новин, і оце хотіли запросити тебе до нас на Різдво, коли вже ти тепер сам-один. Що думаєш?
З мобільним телефоном біля вуха Страйк не міг ані вдягнутися, ані прикріпити протез. Тітка балакала ще з півгодини, виливаючи безупинний потік місцевих політок і роблячи раптові набіги на його особистий простір, якого, він волів би, щоб ніхто не чіпав. Нарешті, після останньої канонади розпитувань про особисте життя, борги й ампутовану ногу, Джоан облишила його.
Страйк спустився в офіс пізно, втомлений і роздратований. На ньому був темний костюм і краватка. Робін подумала, що після
зустрічі з Елізабет Тассел він збирається обідати з тією брюнеткою, яка розлучається.
— Чув новини?
— Про потоп у Корнволлі? — спитав Страйк, вмикаючи чайник, бо поки Джоан просторікувала, його ранковий чай охолонув.
— Вільям і Кент заручилися,— відповіла Робін.
— Хто?
— Принц Вільям,— розвеселилася Робін,— і Кент Мідлтон.
— А,— холодно озвався Страйк.— Ну молодці.
Всього кілька місяців тому він і сам був з когорти заручених. Гадки не мав, як там справи з новими заручинами колишньої нареченої, і навіть не отримував задоволення від думок про те, як скоро тим заручинам прийде кінець. (Не такий, який спіткав його власні, коли наречена вчепилася нігтями йому в обличчя і заявила, що зраджувала,— радше все закінчиться весіллям, якого він не зміг би їй забезпечити: щось на кшталт такого, яке, понад сумнів, скоро матимуть Вільям і Кент).