Літературна агенція Елізабет Тассел ховалася серед перероблених на житлові будинки стаєнь з темної цегли в напрочуд тихому глухому провулку, який відходив від залюдненої Говер-стріт. Страйк натиснув дзвінок біля непоказної мідної таблички. Почулися кроки, і блідий молодик у сорочці з відкритим коміром відчинив двері, за якими починалися вистелені червоним килимом сходи.
— Це ви — приватний детектив? — спитав він із сумішшю остраху і захвату. Страйк рушив за ним, крапаючи дощовою водою на витертий килим, піднявся до дверей червоного дерева й увійшов до великого офісу, який колись був, очевидячки, окремо коридором і вітальнею.
Зріла елегантність тут потроху перетворювалася на занедбаність. Вікна запітніли від конденсату, в повітрі плив важкий дух старого цигаркового диму. Під стінами тягнулися численні шафи, що аж лускали від книжок, плісняві шпалери майже повністю зникли під шаром обрамлених карикатур і шаржів на літературні теми. За потертим килимом стояли один навпроти одного два масивні письмові столи — обидва порожні.
— Дозвольте взяти ваше пальто,— запропонував молодик, і тут з-за одного зі столів вискочила налякана тоненька дівчина. В руці вона тримала губку.
— Ральфе, я ніяк його не відчищу! — панічно зашепотіла вона до молодика, який привів Страйка.
— От чорт,— роздратовано промимрив Ральф.— То старий хворий псюра Елізабет наблював у Саллі під столом,— притишено повідав він Страйкові, беручи його мокре пальто і вішаючи на старовинний вікторіанський вішак біля дверей.— Я їй зараз скажу, що ви прийшли... Просто потри ще трохи,— порадив він колезі, пройшов до ще одних дверей червоного дерева і прочинив їх.
— Це містер Страйк, Ліз.
Почувся гучний гавкіт, а далі низький, деренчливий людський кашель, як з легенів старого шахтаря.
— Візьми його,— сказав хрипкий голос.
Двері до кабінету агентки відчинилися, відкривши постать Ральфа, який міцно тримав за нашийник підстаркуватого, але явно ще досить енергійного добермана, і високу, міцної статури жінку років шістдесятьох з великими і безкомпромісно-непривабливими рисами обличчя. Геометрично досконале каре сталевого кольору, чорний костюм аскетичного покрою і червона помада надавали їй певного шику. Її оточувала аура величі, яка в успішних жінок старшого віку замінює сексуальну привабливість.
— Виведи його погуляти, Ральфе,— сказала агентка, не зводячи темних, мов маслини, очей зі Страйка. За вікнами досі періщив дощ.— І не забудь про пакети для лайна, у нього сьогодні щось із животом. Заходьте, містере Страйк.
З виразом огиди її помічник вивів з кабінету великого собаку — морда чисто як в Анубіса; коли Страйк і доберман проходили один повз одного, собака виразно загарчав.
— Саллі, кави,— кинула агентка переляканій дівчині, яка заховала губку. Та підскочила і зникла за дверима позаду її столу. Страйк сподівався, що вона добре помиє руки, перш ніж робити напої.
Тісний офіс Елізабет Тассел був ніби концентрованою версією приймальні: тут тхнуло цигарками та старим псюрою. Під столом виднілася твідова лежанка для собаки; стіни рясно вкривали старі фотографії та плакати. Найбільший плакат Страйк упізнав: доволі відомий немолодий дитячий письменник на прізвище Пінкельман, який, здається, вже помер. Жестом указавши, що Страйк має зайняти крісло напроти, з якого йому довелося прибрати якісь папери і старі випуски «Букселера», агентка взяла цигарку з коробки на столі, підпалила її оніксовою запальничкою, глибоко затягнулася, а тоді зайшлася в новому нападі деренчливого, задиханого кашлю.
— Отже,— прохрипіла вона, коли кашель ущух і Елізабет змогла повернутися у шкіряне крісло за столом,— Крістіан Фішер мені сказав, що Оуен знову зник, як це в нього заведено.
— Саме так,— підтвердив Страйк.— Він зник того самого вечора, коли ви з ним посварилися через книжку.
Елізабет почала була говорити, але слова вмить розпалися на новий напад кашлю. З глибини її тіла вихоплювалися страшні звуки, ніби її розривало зсередини. Страйк мовчки дочекався, коли напад мине.
— Жах, та й годі,— нарешті зазначив він, коли Елізабет знову перестала кашляти і — як не дивно — знову глибоко затягнулася цигаркою.
— Та грип,— прохрипіла вона.— Ніяк не минеться. Коли Леонора до вас прийшла?