— Так як ти смієш!
— У папці багато корисних матеріалів, які суд візьме до уваги,— сказав Страйк, передаючи папку директору.— Своїх грошей воно вартує.
— Але ти не закінчив...
— Головне, що з вами закінчив,— влізла Леонора Квайн.
— Стули пельку, дурепо...— почав був Вільям Бейкер, а тоді відступив на крок, бо Страйк зробив півкроку вперед. Ніхто не зронив і пари з вуст. Колишній військовий раптом почав забирати удвічі більше місця, ніж за кілька секунд до того.
— Присядьте в мене в кабінеті, місіс Квайн,— тихо запросив Страйк. Жінка так і вчинила.
— Гадаєш, ти їй по кишені? — вишкірився Вільям Бейкер, відступаючи і кладучи руку на ручку дверей.
— Оплата моєї праці договірна,— пояснив Страйк,— якщо клієнт мені подобається.
Слідом за Леонорою Квайн він зайшов до свого кабінету і хряснув дверима.
3
...left alone to bear up all these ills...
Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[4]
— Ач який, га? — прокоментувала Леонора Квайн, сідаючи у крісло навпроти Страйкового письмового столу.
— Авжеж,— погодився Страйк,— такий.
Попри свіжий колір обличчя, на якому майже не було зморщок, і чисті білки блакитних очей, Леонора Квайн на вигляд мала років п’ятдесят. Тонке, негусте посивіле волосся трималося в зачісці на двох пластикових гребінцях, а окуляри, крізь які вона дивилася на світ, були старомодні, у завеликій пластиковій оправі. Її пальто, хоч і чисте, було, напевно, придбане ще у вісімдесяті: підплічники, великі пластмасові ґудзики.
— Тож ви прийшли через свого чоловіка, місіс Квайн?
— Так,— відповіла Леонора.— Він зник.
— Давно його немає? — спитав Страйк, автоматично тягнучись по записник.
— Десять днів,— відповіла Леонора.
— Ви зверталися до поліції?
— Мені не треба поліції,— нетерпляче озвалася жінка, ніби вже втомилася пояснювати, в чім річ.— Я їм уже дзвонила колись, і тоді на мене всі сердилися, бо він просто проводив час із другом. Оуен іноді просто зникає. Він письменник,— додала вона таким тоном, ніби це все пояснювало.
— Тобто, він раніше уже зникав?
— Він емоційний,— похмуро пояснила Леонора.— Часто десь зникає на день, але тут минуло вже десять, і я знаю, що він засмучений, але мушу повернути його додому. В нас Орландо, я маю справи, я маю...
— Орландо? — перепитав Страйк, переносячись утомленим розумом на курорт у Флориді. Він сам не мав часу поїхати до Америки, а Леонора Квайн у своєму старезному пальті не схожа була на людину, здатну купити йому квиток.
— Наша донька, Орландо,— пояснила Леонора.— За нею потрібно доглядати. Поки я тут, з нею сидить сусідка.
У двері постукали. Робін устромила у приміщення золотаву голову.
— Хочете кави, містере Страйк? А ви, місіс Квайн?
Коли вони замовили чай і каву й Робін пішла, Леонора провадила:
— Вам не знадобиться багато часу, бо я гадаю, що знаю, де він,— просто не можу дізнатися точну адресу, а на мої дзвінки ніхто не відповідає. Вже десять днів минуло,— повторила вона,— і він нам потрібен удома.
Страйкові ідея за таких обставин звертатися до приватного детектива видалася вкрай екстравагантною, надто у світлі того, що зовнішність жінки аж дихала злиднями.
— Якщо йдеться просто про телефонний дзвінок,— м’яко сказав він,— то хіба у вас немає подруги чи...
— Една не може допомогти,— відповіла Леонора, і Страйк був надзвичайно зворушений (іноді через утому він дуже гостро реагував на такі речі) цим мовчазним зізнанням: що вона має єдиного друга на цілому світі.
— Оуен звелів їм не казати, де він. Мені потрібно,— просто мовила вона,— щоб це зробив чоловік. Щоб примусив їх сказати.
— Вашого чоловіка звати Оуен, так?
— Так,— відповіла вона,— Оуен Квайн. Він написав «Гріх Гобарта».
Ані ім’я, ані назва книжки Страйкові нічого не сказали.
— І ви гадаєте, що знаєте, де він?
— Так. Була ота вечірка, там видавці, всілякі люди — він не хотів мене брати з собою, але я сказала, що вже заплатила няньці й піду,— і там я почула, як Крістіан Фішер казав Оуену про це місце, про будинок відпочинку для письменників. Я потім спитала в Оуена, що то за місце таке, а Оуен мені: а не скажу, в тому-то й суть, щоб утекти від жінки й дітей.
Леонора ніби запрошувала Страйка посміятися з неї разом з чоловіком; горда, як-от іноді матері прикидаються, ніби пишаються непоштивістю дитини.
— А Крістіан Фішер — це хто? — спитав Страйк, змушуючи себе зібратися.
— Видавець. Такий молодий модний тип.