– Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія – гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам'ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею…
Палій враз пбсерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:
– Я й сам так думаю, хлопче… Феодосія – гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!
– Що ж іще треба?
Палій жартома штурхонув Арсена в плече.
– Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?
Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить-таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.
У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки, їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.
– Киш, горобенята! – з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.
Знявся ще більший лемент.
Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.
Феодосія глянула на стару:
– Бабо Ганно, заберіть дітей!
Стара підвелася з-за столу, – тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, – і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:
– Ходімо гарбуза їсти!
– Ходімо! Ходімо! – зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.
Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:
– Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?
Феодосія вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.
Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п'ять років і те, що мала трьох дітей, по-дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.
У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.
– Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? – Потиск її руки був несподівано міцний. – Чи не знайшов?
– Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, – сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. – Бо вона в гаремі самого Кара-Мустафи. Але я визволю ЇЇІ Повернуся – і визволю!
– Будемо сподіватися… Прошу до столу.
Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей – і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.
Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:
– Хіба можна відмовлятися од хліба-солі, коли вони підносяться від щирого серця? – І повернулася до Палія. – Правда ж, полковнику?
Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по-особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.
– Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих дру-іів! – відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. – А що там у тебе є, господине, в печі?
Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.
– Чим багаті, тим і раді, – зніяковіло розвела руками. – Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.
– Зате в тебе золоті руки, – сказав Палій, наливаючи чарки. – Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.
Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно-карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?
Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.
– Ну, дорогі мої, вип'ємо за все добре: за твій. Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров'я!
– За щастя й здоров'я господині цього дому! – з почуттям сказав Арсен.
– Спасибі, – відповіла жінка і перша пригубила чарку.
З гори, на якій височила фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно-зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька, звивиста Унава.
– Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, – показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. – Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку – і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця». І я погодився – нехай… Аби людям добре було!
– Старі господарі не повернуться?
– Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.
Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палій сказав:
– Це буде церква. Маленька, простенька, але своя… ' На горі збереглося приміщення костьолу – можна було б переобладнати, однак люди заявили, що й ногою не ступлять через його поріг. От і будуємо. Бо треба. І причащатися, і вінчатися, і сповідатися. Збудуємо – тоді і я обвінчаюся тут з Феодосією.
– А вона вас кохає, батьку, – сказав Арсен. – Невже ви самі не бачите?
Палій обняв Арсена за плечі.
– Голубе мій, чому не бачу? Звичайно, бачу. І відповідаю їй любов'ю. Прийде час – і ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весілля!
– Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку – до Варшави, а потім – на Дунай, можливо, під самий Відень.
– Довгий і небезпечний.
– Так, я не їхав би туди… Але ж там Златка жде на мене, сподівається, що визволю.
Палій зупинився перед ворітьми, виплетеними зі свіжої лози.
– Ось тут живе твоя мати з дідусем. А ото, поряд, Роман зі Стехою.
– Роман зі Стехою? Хіба вони вже побралися?
– Так. Своя сім'я – своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молоді – обживуться і поставлять згодом нову. А місце – рай,та й годі! Город рівний, низинний-, за ним – левада, луг. А далі – Унава. Хочеш – розводь гусей, качок. Хочеш – рибу лови… Я теж поселився б тут.
Видно було, що Палій закоханий у ці справді гарні місця. Але Арсен слухав його неуважно. Через тин він побачив знайому маленьку постать у свитині й сірій домотканій хустці. Мати!
Серце його шалено забилося, ладне випурхнути з грудей, а ноги враз оніміли, мов приросли до землі Хотів бігти – і не міг. Тільки дивився невідривне завороженим поглядом. Матиі Маленька, трохи згорблена, буденна, як завжди. У свитині, якій, здається, не буде зносу, у сірій вовняній хустці і старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла біля відчинених дверей хліва і поїла з цеберця невелику попелясту теличку. Теличка міцно упиралася ногами в землю, витягувала шию і штурляла мордою цеберце, цмулячи смачне пійло. А материна рука гладила її по шиї й за вухами, мов дитину.