– Сюди, панове!
Вузькими сходами він провів їх на другий поверх. Тут у невеликій склепінчастій залі стояла внутрішня двірцева варта – кілька добре вишколених жовнірів. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки, причепуритися, а тим часом пильно оглянув – чи нема зброї.
– Прошу, панове! – показав рукою в бік широкого коридора. Таленті йшов попереду, начальник варти – позаду. Нарешті у великій світлій залі з колонами королівський секретар зупинився.
– Зачекайте на мене тут, – сказав упівголоса і зник за різьбленими дверима з білим орлом. Через кілька хвилин з'явився й урочисто проголосив:- Король чекає на вас, панове!
Арсен і пан Мартин вступили до королівського кабінету.
Це була така велика й розкішна кімната, що вони спочатку короля й не помітили. Сторопілі, дивилися на величезний різьблений, з позолотою стіл, на такі ж розкішні, з різьбою і позолотою шафи та крісла, на портрети у важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску підлогу і не помічали, що король стоїть праворуч, під стіною, між двома лицарськими панцерами. А коли помітили, обидва мовчки низько вклонилися.
Ян Собеський вийшов на середину кабінету. Це був високий, огрядний чоловік з одутлим лицем, темними очима і такими ж темними, але вже густо покрапленими сивизною вусами і чубом. Кивком голови він відповів на привітання і спитав:
– То це правда, панове, що ви прибули із Стамбула?
– Так, ясновельможний пане круль, то є свята правда, – відповів Спихальський, оскільки король дивився на нього. – Але тільки наполовину…
– Як це?
– Мені теж доводилося бувати в Стамбулі, най би був щез, і навіть добре його пам'ятаю, бо не раз куштував там нагаїв, коли був рабом на галері, але то було давно… А зараз із Стамбула прибув мій ліпший друг, ваша вельможність, е-е-е… Шляхтич Анджей Комарницький…
Арсен мовчки вклонився, а потім, боячись, що пан Мартин бовкне щось таке, чого не варто говорити при секретареві, сказав:
– Трохи більше місяця минулого з того часу, ваша вельможність, як я виїхав зі Стамбула. Я привіз дуже важливі вісті, які хотів би розповісти вам одному.
Собеський пильно глянув на свого молодого співрозмовника, а потім кивнув секретареві:
– Пане Таленті, вийди!
Секретар вийшов. Король перевів погляд з Арсена на Спихаль-ського.
– Пан Комарницький сказав, що хотів би розповісти мені одному… А пан…
– Пан Мартин Спихальський – мій друг, і від нього у мене таємниць немає, – сказав Арсен і додав:- До того ж він служить у пана Яблоновського і розповість вам багато дуже цікавого про стосунки зацного пана з сенатором Морштином і його друзями…
– О-о! – мимоволі вихопилося з уст короля. Він враз прояснів, по-дружньому всміхнувся і показав на оббиті голубим оксамитом крісла. – Прошу, панове, сідайте! Розповідайте, будьте ласкаві!
Спочатку мову повів Арсен. Йому довелося стисло розказати і про себе, і про Юрія Хмельницького, і про болгарських друзів. Більш докладно змалював зустріч з Кара-Мустафою і його оточенням. І вже зовсім детально, як умів і скільки знав, розповів про підготовку Порти до війни з Австрією і про цілі, які ставив султан перед військом.
Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, і його великі чорні очі ні на мить не відривалися від Арсенового обличчя. Нарешті, коли Арсен закінчив, він сказав:
– Все це, пане Комарницький, дуже цікаво і дуже важливо… Якщо, звичайно, все це правда, тобто якщо відповідає станові речей.
– Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможність, не вірити моїм словам, – з почуттям гідності відповів Арсен. – Але я передбачав це і недаремно взяв з собою пана Спихальського. Він зараз розповість вам про те, в що ви не можете не повірити, бо воно стосується вашої королівської особи, а відтак, оскільки пан Мартин довірив ці таємниці мені, ви повинні повірити і всім моїм щойно сказаним словам.
– Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевіряти, перш ніж приймати рішення. – Король лагідно поплескав Арсена по коліну й повернувся до Спихальського. – Що ж мені має розповісти цікавого пан шляхтич?
– Мій найясніший пане круль! – урочисто почав пан Мартин. – Я сам, не відаючи того, став мимовільним учасником змови проти вашої вельможності і, як підказав мені мій друг Комарницький, також змови проти Речі Посполито!…
– Я слухаю, пане… Розповідай – і цим полегшиш свою душу, – довірливо промовив король.
Пан Мартин відкашлявся.
– Великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський, у якого я маю честь служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Він кілька разів за останній рік посилав мене до Варшави з таємними листами до пана сенатора, а той засилав своїх гінців до пана гетьмана. Жодного разу я не поцікавився, – бо я, мостивий пане, чесна людина, – змістом тих писань, однак мене було попереджено, що листи дуже важливі й таємні і що вони можуть коштувати панові гетьману місця, а мені – голови. Я не здогадувався, холера б мене побрала, про зміст тих листів аж до того часу, коли почув од людей сенатора, що французька партія готує пана Яблоновського на короля Речі Посполито!… О, я нещасний! Яких душевних мук зазнав я відтоді, носячи в своєму серці таку страшну таємницю!
Вражений король тихо промовив:
– Ти спокутував свій гріх щиросердим зізнанням, сину мій. – Він поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. – Що ще тривожить твоє серце?
– Я дізнався – теж випадково, – що великий підскарбій Морштин, якого ваша величність осипала своїми щедротами й прихильністю, доносить французькому посланникові де Бетюну про все, що діється в Речі Посполитій, а також пише листи секретарю міністерства Кольєру в Парижі… А це вже пряма зрада, пся крев! – вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся і почервонів. – Прошу вибачити мене, ваша ясновельможність…
Собеський зблід від хвилювання й гніву.
– О пан Єзус! Що я чую! – вигукнув. – Я багато що знав, але щоб пан Станіслав зазіхнув на корону – повірити цьому не можу!
– І я не повірив би, коли б не чув на власні вуха, хай мене грім поб'є! – підтакнув королеві Спихальський.
– А пан Морштин! – не міг заспокоїтися Собеський. – Скільки я зробив йому добра! Якими почестями і милостями осипав! Возвів у чин сенатора і великого підскарбія Речі Посполитої! А він… Зрадник, бидло, а не шляхтич! – Король почав лаятись, як простий жовнір. – Якщо все це правда, він заслуговує найлютішої кари!
– Яких доказів потребує ваша ясновельможність? – спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тільки вибухом гніву, а потім згасне.
Король нахилився до своїх співрозмовників і рішуче сказав:
– Мені потрібен речовий доказ, що недвозначно свідчив би про вину Морштина і Яблоновськогої Мені потрібен хоча б один листі І то – негайно! Бо днями відкривається вальний сейм, і на ньому вирішиться – яким шляхом піде Річ Посполита: чи підтримає Австрію у війні з турками, чи спокійно дивитиметься, як султан проковтне її, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозуміли, панове? – І підвівся.
– Зрозуміли, ваша ясновельможність! – підвелися також Арсен і Спихальський.
– Тоді я чекаю на вас найближчим часом… Перед вальним сеймом. Ніяк не пізніше! Запам'ятайте!
– Не забудемо! Постараємося, ваша ясновельможність!
– І ще одно: моєму секретареві, панові Таленті, можете цілком довірятися… Бажаю вам успіху!
Три наступні дні, що минули після зустрічі з королем. Арсен майже не спав. По черзі з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого підскарбія і не спускали очей з дверей його кабінету, намагаючись серед безлічі людей – слуг, охоронців, відвідувачів, гостей і родичів – виявити того, хто був зв'язковим між ним і французьким посланником. Однак це нічого не дало. Підозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослідкувати за всіма не було ніякої змоги.