– Ге-ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! – звернувся Спихальський до знепритомнілого ворога, витягуючи у нього з кишені тугий сувій паперу. – Сам винен, собачий сину!
З цими не дуже чемними словами він схопив Юзека за ноги і поволік до річки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулаці, і, подумавши, що брати його не слід, щоб не став свідком цього вимушеного вбивства, підняв тіло над ополонкою і .тихо пустив під лід.
Тим часом дрібний сніжок сіявся з похмурого неба і замітав сліди трагедії, що розігралася на березі Вісли. «До світанку й знаку не буде», – подумав пан Мартин і, сунувши глибоко за пазуху дорогоцінний сувій, поволі пішов на розшуки Арсена.
А тим часом на протилежному боці посольської садиби відбувалися події безкровні, але не менш драматичні.
Місце для спостереження Арсен вибрав незвичайне – на широкому, занесеному снігом дашкові надбрамної вежі. Тут було дуже холодно, бо наскрізь продимав вітер, зате безпечно, а головне – звідси весь двір посольства відкривався як на долоні.
Відразу ж Арсен помітив там якесь пожвавлення. Хтось із ліхтарем ходив біля конюшні та возівні. У будинку блимали вогники – то в одному вікні, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людські голоси і кінське іржання…
Арсен весь перетворився на увагу, хоча й відчував, що ось-ось задубіє на цій високій, відкритій усім вітрам вежі.
Далеко за північ, коли з-за Вісли прокричали другі півні, від ганку посольського будинку від'їхали сани з халабудою. «Невже сам посланник вирушає кудись так рано?» – подумав Арсен.
Попереду саней підтюпцем біг ключник: біля пояса у нього подзенькували ключі. Чути було, як він важко дихає.
Арсен щільніше припав до засніженого дерев'яного дашка.
Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. «Мабуть, посланника проводжає», – міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером, і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.
– Янеку, синку, назад скоро? – запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.
Кучер злегка притримав коней.
– Не турбуйся, батьку, – відповів. – Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, – він показав батогом на будку, – до «Білого лебедя», а там він поїде в Париж на перекладних. А я – додому. Бувай, батьку!
Янек хльоснув батогом – коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно-каламутну темряву ночі.
Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір'я.
Арсен виждав, поки він зник у темряві, і стрибнув на землю.
– Холера яснаї Хто тутай? – почувся переляканий голос пана Мартина. – Це ти. Арсене? Звалився, як сніг на голову! Так можна чоловікові й карк зламати! – Спихальський вибрався із замету, куди пірнув, почувши, що відчиняються ворота, і обняв товариша за плечі. – Удача, пане-брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вісли раків годувати…
– Це справді удача, – зрадів Арсен, здригаючись від холоду. – Але послухай, що я скажу. Щойно виїхав французький гонець, простує до Парижа. Гадаю, не з порожніми руками…
– Чому ж не схопив?
– Їх було троє. Крім гінця – кучер і ключник…
– Ет, яка невдача! А куди він поїхав?
– У тім-то й річ, що я не зрозумів… Кучер сказав – до «білого лебедя».
– До «Білого лебедя»? Чоловіче, але ж то корчма на познанській дорозі. І перша станція, де можна перемінити коней! – вигукнув Спихальський.- Ми їх наздоженемо!
– Далеко це?
– Верхи – дні або три години…
– Тоді не гаймо часу! Треба взяти коней і наздогнати будь-що!
Біжімо!
Вони щодуху мчали безлюдними засніженими вулицями до двору пана Мартина. Там вивели коней і погнали на познанську дорогу.
До «Білого лебедя» прибули вранці.
– Спізнилися! – скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалині білу куряву. Там швидко мчали і зникли за горою криті сани.
На подвір'ї корчми Арсен упізнав Янека, який копирсався біля своїх саней, але не подав і знаку, що знає його.
– Хлопче, де знайти корчмаря? – спитав, проходячи мимо.
– Де ж йому бути? В корчмі!
Господар корчми і заїзду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкій не зовсім чистій дошці хліб. В корчмі, незважаючи на ранній час, уже сиділо кілька подорожніх.
Арсен привітався і, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо:
– Іменем короля, пане, дай конейі Найкращих і негайно! А своїх ми залишимо тут – нагодуєш і напоїш. Зрозумів? Корчмар витріщився на нього.
– Матка боска! Приїздить один – іменем короля, приїздить другий – теж іменем короля… І всі вимагають найкращих коней, і негайно! А де бідному корчмареві їх узяти? Чим їх нагодувати?
Арсен кинув золоту монету.
– Я поспішаюі Швидко! Корчмар затис гроші в кулаці.
– В одну мить, вацпане! – Прудко викотився з-за шинквасу і шанобливо вклонився. – Ходімте!
Виходячи з корчми. Арсен тицьнув у жменю корчмареві ще одну монету, взяв його під руку.
– Мене цікавить той пан, що приїхав нещодавно ось із цим кучером. – І показав кивком голови на Янека. – Він поляк? Корчмар здивовано глянув на незвичайного відвідувача.
– Ні, пане, він не поляк. Бо по-польськи говорить погано.
– Якої масті коней ти дав йому?
– Сірі в яблуках, пане.
– Сани відкриті чи з будкою?
– З будкою… За це мені було заплачено додатково.
– А як звати кучера, що повіз його?
– Антось, пане.
– Ум-гу, гаразд. Це все, що я хотів знати, – сказав Арсен, підходячи до конюшні, й суворо додав:- А ти, пане корчмарю, їж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумів!
– Як не розуміти! Це не первина для мене, – відповів корчмар, виводячи зі стайні двох коней.
Пересідлати їх було ділом кількох хвилин – і вже вершники в сідлах! Пригнулися, свиснули – і як вихор помчали по сліду, залишеному саньми француза.
Наздої на.'іи нони ного опівдні, і то тільки тому, що кучер, збочивши і дирогн, паскочіїи на приметений сином пеньок і зламав копила.
– Добрий вечір, пане Антось! – привітався Арсен до кучера. Той, давши коням у речтусі оброку, вправно орудував сокирою. – Обламався?
– Обламався, – невпевнено відповів кучер. – А звідки пан дізнався, як мене звати?
Арсен переконався, що цс справді Антось: ще раніше, як тільки вони під'їздили, підказали про це сірі в яблуках коні.
– Я все знаю, – усміхнувся козак і кивнув на халабуду. – А пан там?
– Там. Як сів, так і носа не показує… Зразу видно, що німець!
– Німець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш! Залишивши здивованого Антося розмірковувати над цими словами. Арсен зі Спихальським кинулись до саней, відкинули повстяну запону.
Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом. Арсен звів курок пістоля, а Спихальськии без церемонії схопив і відкинув геть кожуха, а гінця штовхнув під бік.
– Гей, пане, годі спати! Приїхали!
Той блимнув сонними очима – і отетерів з переляку.
– Папери, пане! – наказав Арсен, витягаючи в гінця з-за пояса два пістолі.
Француз щось забелькотів і, зажмуривши очі, закрив обличчя руками. Він, мабуть, подумав, що його зараз уб'ють.
– Та не бійся! – сказав примирливо Арсен, якому неприємно було бачити смертельний переляк в очах гінця. – Нам потрібні лише твої папери. Розумієш – папери! Листи посланника де Бе-тюна. Де вони?
Француз нарешті зрозумів, чого від нього хочуть.
– Ах, перепрошую, – перейшов він на польську мову. – Папери?.. Вони ось тут. – І показав на невелику шкіряну валізу, що стояла в кутку халабуди.
Арсен подлубався в ній. Там справді були якісь записки. Одні – на латинській мові, інші – на французькій. Однак на листи це було не схоже.