– Інч аллаї Так-так, сила у мене величезна! Її цілком достатньо, щоб змести з лиця землі і Австрію, і Ляхистан, і Венецію, і німецькі князівства… Я вважаю, що мені нема потреби далі залишатися при війську. Зорі неприхильні до мене, і було б безглуздям не прислухатися до них. Я повертаюся в Стамбул з надією на повну і остаточну перемогу, яку я забезпечив тим, що зібрав таке величезне військо, якого не мав жоден султан до мене!
– Так, так! – захитали головами візирі й паші.
– Я передаю всю повноту влади над військом великому візирові і наказую: негайно, сьогодні ж, вирушити на Відень і взяти його якнайшвидше!
– Ми покладемо його до ніг падишаха всесвіту! – низько вклонився й урочисто пообіцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радість, що вдарила йому в груди.
Зовнішньо він був спокійний, але серце клекотало. Збувається його заповітна мрія! Він – сердар. Головнокомандувач. У його руках таке військо, якого справді ще не мав жоден султан. І це військо принесе йому і славу на віки вічні, і почесті, й багатство при життії 3 його допомогою, на хвилях його перемог він випливе до вершин влади і здійснить те, що задумав. «О аллах, допоможи мені, рабові твоєму, перемогти невірних, і я клянусь – половину гяурського світу своєю шаблею наверну до ісламу, а другу половину знищу на коренії»
Тим часом султан підвівся.
– Коня мені! Я хочу виїхати до війська. Винесіть священне знамено пророка!
Розкішна барвиста процесія рушила на майдан.
Побачивши султана, що їхав на білому коні, гармаші на стінах белградської фортеці пальнули залпом з усіх фортечних гармат. Здригнулася земля, і страшний гуркіт струснув будинки міста.
Заграли ріжки, загримкотіли тулумбаси. З краю в край прокотилася команда, повторювана десятками дужих горлянок: «Слава падишахові всесвіту! Слава земному богові!». Линув і линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй я уй!
На узвишші, спеціально зробленому для такого випадку, султан спинив коня. За ним – півмісяцем – стали паші на чолі з Кара-Мустафою.
– Воїни! – звернувся султан до війська, і горласті чауші рознесли його слова по всьому майдану. – Настала година ступити на землю країни Золотого Яблука! Найбагатші міста впадуть до ваших ніг, і ви в них візьмете усе, що захочете. Урожайні ниви і плодоносні сади постачатимуть вам хліб і овочі. Численні стада худоби й отари овець забезпечать вас м'ясом, а найкращі у світі ремісники пошиють вам одяг і взуття… Сміливо йдіть туди – і ви повернетесь додому увінчані славою і переобтяжені здобиччю! Там ви візьмете рабів, які працюватимуть на ваших полях, випасатимуть ваші отари і доїтимуть ваших кобилиць. Там ви знайдете рабинь, які стануть окрасою ваших гаремів і втіхою ваших ночей… Вперед, непереможні воїни, – і хай аллах наповнить ваші серця мужністю і захистить від ворожої кулі і ворожої шаблі!
– Уй я уйі Уй я уй! – пролунав над містом грізний клич. – Алла! Алла!
Султан кивнув пальцем, і йому миттю піднесли на оксамитовій подушці інкрустовану золотом і самоцвітами шкатулку-капторгу. Він вийняв з неї яскраво-зелений прапор з вигаптуваними канителлю ' півмісяцем і висловами з корану й підняв над собою. У другу руку взяв важку, теж оздоблену золотом книжку.
Над майданом запала могильна тиша. Знамено пророка! Священний коран! Святиня, яку треба захищати ціною життя!
– Воїни! – знову пролунав голос Магомета. – Це знамено пророка поведе вас на подвиги і вкаже шлях до величних перемог! Сьогодні я вручаю його нашому великому візирові, п'яти-бунчужному паші Асану Мустафі, і хай кожен відає, що відтепер він – сераскер і його воля, його накази – це воля і накази вашого падишаха!
Кара-Мустафа підійшов з низьким уклоном і, взявши знамено й коран, високо підняв їх над головою і щосили гукнув:
– Воїни! Слава нашому падишаховії Слава намісникові бога на землі] Слава володареві всесвіту! Вперед – на гяурів!
– Уй я уй! Ун я уи! Алла! Алла! – відповіло військо. Загримкотіли барабани, заграла музика. Пролунала команда. Сколихнулися, як море, яничарські полки. Затріпотіли прапорці на спагіївських списах. Загін за загоном – на чолі з алай-беями – рушали в похід. На захід! На невірних!
– Ненку, як собі хочеш, а я повинен побачити Златку! Чого б це мені не коштувало. Хочу переконатися, що вона жива й здорова, моя пташка… Або хоча б дізнатися, де вона мешкає, в якій клітці горює, – сказав Арсен, вийшовши від султана і знову опинившись в обіймах Сафар-бея.
– У нас дуже мало часу. Військо зараз вирушає.
– Дурниці! Нам вистачить якоїсь години… Ну, я прошу тебе, брате!
Сафар-бей задумався. Потім рішуче махнув рукою.
– Е-е, гаразд. Ходімо!
Вони вийшли з палацу, сіли на коней і, обминувши Белградський замок, що височів над містом, повернули вниз, до Сави. Сафар-бей показав на красиву мечеть.
– Бачиш? Збудована Кара-Мустафою… Ще всередині працюють малярі… А там далі, за нею, його будинок.
Арсен байдужим поглядом ковзнув по справді красивій мечеті, по білому будинкові, що потопав у буйній весняній зелені. Він був смертельно втомлений виснажливою дорогою, і зараз йому хотілося одного – побачити Златку, а потім – заснути…
– Вона там? – поглядом показав на дім Кара-Мустафи.
– Там, там… Мізок тріскається, а не можу придумати розумного і переконливого приводу, щоб капуджі пропустили нас.
– А ти не думай, – сказав Арсен і вийняв з кишені золотий перстень з червоним камінцем. – Скажеш: великий візир наказав передати одалісці, бо сам не має змога це зробити… Ось і буде причина. А тебе ж, як чауш-пашу, тут, сподіваюся, усі знають?
– Знають усі, – погодився Сафар-бей. – Але коли дізнається Кара-Мустафа…
– Зараз йому ніколи, а попереду – війна! – Арсенів голос задзвенів металом. – Я зроблю все, щоб він з неї не повернувся!
Сафар-бей хотів щось відповісти, але, побачивши гірку гримасу на потемнілому Арсеновому обличчі і сухий блиск в очах, промовчав. Йому стало шкода товариша, що ось уже скільки літ не знав спокою і гасав по білому світу, мов неприкаянний.
Вони зупинилися біля конов'язі. Припнули коней.
Капуджі при воротях знали Сафар-бея і, не дуже допитуючись, пропустили.
Присипана золотистим піском доріжка привела їх до великого двоповерхового палацу. Могутні дерева оточували його з трьох боків, а перед фасадом розіслався чималий зелений лужок, посеред якого красувалася ранніми весняними квітами клумба.
Але сторож при вході, безбородий огрядний євнух, був невмолимий.
– Не велено! – сухо відказав він, підозріло поглядаючи на заросле колючою щетиною Арсенове обличчя.
– Тоді поклич кизляр-агу Джаліля! – почав сердитися Сафар-бей.
– Мені не велено відлучатися, ага.
– Але ж ми поспішаємо!
– Це мене не стосується, ага. Пускати в гарем нікого не велено! Що потрібно передати – я передам! – І він зачинив двері.
Друзі переглянулися. Що робити? Арсена розпирала лють. Він ладен був торохнути євнуха шаблею по голові. Але розум переважив: досить найменшого крику, як з усіх усюд збіжаться, мов цербери, капуджі і скрутять їх у баранячий ріг. Самі загинуть і Златку приречуть на довічне рабство!
Він відійшов до клумби і глянув на будинок. Десь там, за його стінами. Златка. Але де? За яким вікном? За якими гратами?
І раптом у нього майнула думка. Подати Златці знак!
Він засвистів широко відому на Україні пісню, що вже років тридцять, злетівши з уст співучої полтавки Марусі Чурай, тривожила людські серця і завойовувала все нових і нових прихильників. її знала і любила Златка. Вони разом співали її.
– Арсене, ти що? – здивувався Сафар-бей.
– Нехай буду проклятий, якщо ця пісня не змусить Златку стрепенутися і виглянути надвір!
Він засвистів знову. І в цю мить в одному з вікон рвучко відслонилася фіранка і з'явилася Златка. Смертельна блідість вкривала її щоки. Руки простерті вперед. Здавалося, вона б випурхнула і ластівкою впала коханому на груди, коли б не залізні грати.