Окрилені успіхом, паші на знак згоди кивали головами, весело перемовлялися. Ніхто не сумнівався, що завтра їхні загони вступлять у Відень.
Арсен із Сафар-беєм на правах особистих чаушів сердара входили до його почту. Вони стояли осторонь, але чули кожне слово. І ті слова падали на їхні серця як розжарене каміння.
– Я уб'ю Кара-Мустафу! – прошепотів Арсен.
– Ти що? – глянув на нього вражено Сафар-бей.
– Якщо завтра він візьме Відень, то відразу накаже доставити сюди Златку, – і тоді вже ніщо не врятує її від розбещеного старигана. Я не допущу цього!
– І сам загинеш!.. Ти подумав, як це зробити? Він ніколи не буває на самоті. Охоронці стережуть його, мов пси.
– Я виберу хвилину… Або пожертвую собою!
– І чого досягнеш? Златка і весь його гарем перейдуть до спадкоємців – у нього є сини. Вони продадуть наложниць у рабство. Султан призначить іншого сердара, якому ми станемо не потрібні, і він відправить нас в окопи, де швидко накладемо головами. Чим і як тоді допоможемо Златці? А нашим вітчизнам? Нашим рідним і близьким?
Арсен нахмурився і довго мовчав. Безперечно, Сафар-бей правий. Кара-Мустафу знищити можна, але тільки ціною власного життя. Це – без сумніву. Та що з того? Ні, треба шукати якийсь інший шлях. Зітхнувши, він сказав:
– Я розумію, Ненку, що нищити треба не самого Кара-Мустафу, а його сарану… Однак коли згадаю про Златку, серце розривається від болю, і я стаю сам не свій. Лють каламутить розум.
– Молодість часто буває безрозсудна. По собі знаю. Як чауш-паша, я забороняю тобі щось подібне чинити. Думай над тим, як знищити не Кара-Мустафу, а передусім як перешкодити здійсненню його кривавих намірів!
– Легко сказати – думай! А що придумаєш?
Вони замовкли і зажурено дивилися на сизі дими згарищ, на старі, подекуди зруйновані часом вали австрійської столиці. Справді, тут нелегко щось путнє придумати.
В цю мить великий візир торкнув коня. Пишна кавалькада рушила в зворотну путь. Арсен з Сафар-беєм зайняли в ній своє місце і їхали мовчки.
Ніч тиха, зоряна, але безмісячна і тому темна. Молодий підмайстер із цеху броварників Ян Кульчек стоїть на міській стіні на чатах і пильно вдивляється в мерехтливі вогні, що пригасають у турецькому таборі. На душі у нього моторошно, бо це перша в його житті війна, в якій йому доводиться брати участь. Та ще яка війна! Тут – або життя, або смерть. Швидше – смерть…
Правда, ворога зараз не видно, однак гірлянди вогнів, що оперезали місто, свідчать, що він тут, поблизу і, може, зараз готує підкопи, закладає в них порох, щоб зробити проломи в стінах і зі сходом сонця ринути в них страшним невтримним потоком.
Ян Кульчек намагається порахувати ті вогні, але швидко збивається з ліку, бо їх тут не десятки, не сотні, а тисячі. Йому стає ще сумніше. Яка ж то страшна сила оточила місто! Чи втримається воно? Чи загине разом зі своїми оборонцями? А він, Ян, накладе головою або, скручений сирицею, поплентається рабом у далеку Туреччину…
Ох, Яне, Яне! Пропадеш ти, як муха восени. І ніколи більше не побачиш своєї милої Чехії і рідного міста Табора, найкращого куточка на землі! Не зустрінеш ні батьків, ні сестричок, ні русокосої красуні сусідки, яка заприсягнулася чекати на тебе, коли повернешся додому справжнім броварником.
Нічого цього не буде, бо вже, мабуть, забито у ворожу гармату ядро, що знесе тобі голову, або проспіває в голубому небі пісню смерті нещадна татарська стріла.
Він здригнувся. Біля самого вуха й справді просвистіла стріла, тупо дзьобнула в дерев'яний дашок вежі і застряла в ньому.
«Мій боже! – жахнувся Ян Кульчек і перехрестився. – Стояв би я на крок лівіше – захлинався б зараз власною кров'ю!»
Він висмикнув стрілу, подумав: «Живий залишуся – збережу на пам'ять. Привезу додому – хай усі знають, що я тут не тільки пиво вариві» Хотів устромити її за пояс, але під пальцями за-хрускотів папір.
Це його здивувало. Обмотана папером стріла? Цікаво… Він спустився в караульне приміщення, де при світлі лойової свічки спали його товариші. Підійшов до столу.
Стріла була звичайна, з гострим залізним наконечником і білими лебединими перами. Незвичайним був тільки додаток до неї – цупкий аркуш паперу, прив'язаний до древка ниткою.
– Якобе, друже! Вставай!
Той продер очі. Пальцями розчесав довге лляне волосся. Неза-доволено спитав:
– Чого тобі?
– Постій замість мене на чатах!
– Що сталося?
– Живіт болить, – збрехав Ян, щоб уникнути дальших розпитувань. – Хоча б не різачка… Сам знаєш, ця хвороба уже починає косити людей у місті.
Якоб неохоче підвівся, натягнув чоботи, взяв мушкет.
– Гаразд, біжи… Та молися всім святим, щоб то справді була не різачка!
Ян Кульчек стрімголов вискочив у двері, викликавши у друга співчутливе похитування головою, і темними вулицями помчав до центру міста…
Генерал Штаренберг вийшов у шлафроці і пантофлях, запитально глянув на ад'ютанта, потім – на незнайомця.
– Що стряслося, юначе? Турки пішли на приступ?
– Мій генерале, мене звати Ян Кульчек… Я підмайстер, – зніяковів хлопець.
– І ти мене для того розбудив, щоб сповістити це?
– Ні, я приніс листа… Вистрілили з лука з того боку…
– Ось як! – В очах генерала блимнула зацікавленість. Він повертів аркуш перед очима. – Це що – по-польськи?
– Так.
– Про що ж там пишеться?
Кульчек слово в слово переказав листа по-німецьки.
– Майн гот! – вигукнув вражений генерал. – Цей доброзичливець, якщо тільки не бреше, попереджає нас про страшну небезпеку, яка загрожує нам!
– Так, мій генерале, – скромно вставив Кульчек. – Я теж так думаю, тому й насмілився розбудити вас…
Штаренберг пильно оглянув молодого підмайстра в звичайному одязі робітника, на якого в інший час зовсім не звернув би уваги. Він йому сподобався. Кремезний, дужий, в очах – розумна лукавинка. І тримається сміливо, не знічується перед генералом.