А коли сонце підбилося ще вище і, бризнувши на землю снопами яскравих променів, розігнало залишки туману, враженому зорові Собеського і союзних воєначальників відкрилося моторошне видовище.
По горбах і долинах, що розкинулися навколо міста і на південь від нього, звивалися ворожі траншеї, а в них, мов мурашки, кишіли тисячі турецьких воїнів. Вони лагодили зруйновані фортечною артилерією шанці, копали нові, встановлювали гармати.
Ближче до Каленберга, від Дунаю і аж за Дорнбахський ліс, стояло в бойовому строю готове до атаки військо Кара-Мустафи.
Собеський страху не відчував. Зі своїх п'ятдесяти чотирьох років майже сорок тримав він у руці шаблю і не раз особисто брав участь у кривавих сутичках. Звик. До того ж під його рукою було сімдесят тисяч воїнів! А це що-небудь та означало!
Ранкову червоно-рожеву тишу прорізало п'ять далеких пострілів з гармат. Турки подали знак про початок атаки. І в ту ж мить весь правий турецький фланг, що стояв насупроти Карла Лотарінгського, рушив уперед. Вдарили гармати, їм відповіли австрійські. Зав'язалася артилерійська дуель. Незабаром спалахнули рукопашні сутички, що скоро переросли в жорстокий бій.
Собеському було видно, як полки Осман-огли, паші месопотамського, після відчайдушних атак здригнулися, змішалися і покотилися назад – спочатку до Нусдорфа, а потім – до Гейлі-генштадта.
«Ну, почалося!» – подумав він і наказав кинути в атаку фран-конців фон Вальдека і драгунів Любомирського. Послав гінця також на свій правий фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом – наступати.
В центрі турки вчинили такий шалений опір, що франконці затопталися на місці, а драгуни, зазнавши серйозних втрат від гарматного вогню, відкотилися на вихідні позиції.
Бачачи це, Собеський вирвав з піхов шпагу, ринувся вперед.
– Поляки, за мною!
За ним помчали дві гусарські хоругви '. Обігнали короля. З ходу врізалися в стрій спагіїв, трохи потіснили їх, та збити з позиції не змогли. Отямившись, турки самі перейшли в стрімку атаку і незабаром примусили гусарів поспішно відступати.
Собеському довелося б зовсім туго, коли б у фланг спагіям не вдарили рушничним вогнем чотири батальйони німецьких ландскнехтів, що стояли в резерві. Під шквальним вогнем спагії завернули коней і відступили. Підбадьорені гусари кинулись переслідувати їх – і на цей раз успішно: з ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою місцевістю.
Собеський прибув сюди з чотирма німецькими батальйонами і двома батареями через годину, коли в долині клекотів бій. З'їхавши на вершину горба, несподівано для себе побачив удалині червоний намет Кара-Мустафи.
– Панове, там сам великий візир, – гукнув до гармашів. – Пошліть йому кілька гостинців!
Гармаші встановили гармати – вдарили ядрами. Але безуспішно. Ядра падали в саду, не долітаючи до шатра майже на півверстви.
На допомогу спагіям прислав загін буджацьких татар хан Мюрад-Гірей. Бій затягнувся, перетворившись на справжнє криваве побоїще. Ні одна сторона не змогла зрушити з позицій противника. Собеський кинув в атаку свою піхоту. Польські, українські білоруські та литовські хлопи, на яких він ще вчора дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед відкинули буджаків, з ходу перемахнули через долину і закріпилися на височині, якою король по диспозиції мав оволодіти на кінець першого дня бою. Далі йти вони не могли – їх впритул розстрілювала картеччю турецька артилерія.
З Дорнбахського лісу виступив Станіслав Яблоновський який вишикував свої війська півмісяцем, щоб Кара-Мустафа не зміг обійти його фланг, і тепер, відтіснивши яничарів та їхні вихідні позиції, сам почав атакувати.
Запеклі бої зав'язалися на лівому крилі союзних військ та в центрі. Османські війська прагнули будь що перемогти союзники були охоплені відчайдушним поривом відбити оскаженілі атаки і самим перейти в наступ. Затяжні криваві сутички, що спалахнули о десятій годині ранку, коли розсіявся туман, на всьому протязі від Дунаю до Каленберга перетворилися на справжню січу. Поляки, австрійці, козаки, німці показували масові приклади беззавітної мужності. Коли османська кіннота зайшла у фланг польській піхоті, що прорвалася глибоко в розташування противника брат королеви граф де-Мадіньї з одним ескадроном гусарів безстрашно вдарив їй у лоб, зім'яв передні ряди нападників, – і ті відступили, внісши паніку і розгардіяш у свої частини. Козаки відомі в усій Європі як найкращі піхотинці, зупинили яничарів і відкинули назад. Австрійці разом з баварцями, саксонцями та франконцями потіснили османів на березі Дунаю майже до самих передмість Відня.
Кілька годин битва шаленіла, як розбурхане море.
Ян Собеський міцно тримав кермо влади над військом союзників у своїх руках. З узвишшя йому і його штабним офіцерам було видно все поле бою. До нього прибували гінці з донесеннями, але він і без того бачив усе, як на долоні, і відразу ж слав їх назад з новими наказами.
В другій половині дня, коли османам, незважаючи на люті атаки, ніде не пощастило добитися успіху, король раптом відчув, як терези історії, що творилася тут зусиллями багатьох десятків тисяч людей, поволі почали перехилятися на його бік. Це засвідчувалося багатьма ознаками, які помітило досвідчене око старого полководця – і тим, з якою твердістю союзники відбили всі атаки противника, і як чітко виконувалися його накази, і як заспішили, заметушилися ворожі загони, що стояли в резерві Кара-Мустафи, і навіть те, яким ясним, одухотвореним, щасливим було обличчя сина Якова, коли він, несучись на чолі гусарської хоругви в атаку, відсалютував батькові шпагою.
О четвертій годині несподівано для себе король помітив якийсь дивний рух у таборі противника. Спочатку на його лівому фланзі почали тікати яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з окопів і безладно, мовби охоплені жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, і тягнучи їх за собою. Потім зрушив хан з ордою і теж кинувся навтіки.
Король не міг зрозуміти причини такої поспішної втечі та й не задумувався над цим. Потрібно було закріплювати успіх. Розіславши гінців з наказом рішуче атакувати противника по всьому фронту, він сів на коня і на чолі двох гусарських хоругов помчав уперед.
11
Увечері перед вирішальною битвою Арсен проїхав мимо редутів, де гармаші насипали захисні вали, до гейлігенштадтської ущелини, з горба уважно роздивився позиції яничарів і табір кримських татар в тилу у них, а потім, кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр.
Ішов швидко, наскільки дозволяли дерева й густі кущі. Тут було безлюдно й тихо. Пахло сирістю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонів невеличкий струмок. Аж не вірилося, що нагорі, за кілька десятків кроків, тисячі воїнів з обох боків яру копають шанці, встановлюють гармати – готуються до завтрашньої битви.
Сутінки густішали, і незабаром настала ніч.
Він не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування союзників. Ішов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущі, спотикаючись, а іноді й падаючи.
Десь опівночі його зупинив оклик німецького вартового:
– Вер іст да?
– Не стріляй, я свій!
Арсен виліз з нетрів і опинився на галявині, де палахкотіло багаття. Навколо нього спали солдати.
Вартовий провів його до офіцера, а той, дізнавшись, що перед ним сам Кульчицький, про якого серед союзного війська вже ходили легенди, спитав:
– Чим можу служити?
– Я хочу зустрітися з головнокомандувачем, – сказав Арсен.
Офіцер розгубився.
– Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Ніч!
– Що ж робити? Вранці може бути пізно… – Арсен зажурено похилив голову. Справді, те, що він замислив, треба починати негайно.