Офіцер теж мовчав. Червонясте світло від вогню вихоплювало з темряви його худорляве, з білявими бровами обличчя й сумні голубі очі.
– Хіба одвести тебе до нашого оберста? – ніби роздумуючи, запитав тихо.
Арсен стенув плечима.
– З ним я поговорю так, як і з тобою. Ти по-нашому – ні гу-гу, я по-вашому – через п'яте-десяте. От коли б мені до поляків! Або до козаків…
– До козаків? Так вони ж тут – поряд. Сусіди з нами.
– Невже? – Арсен не зміг приховати радості. – Веди мене до них негайно!
Козаки щойно прибули, і їх поставили в другій лінії, в резерві. В їхньому таборі, як і повсюди, горів вогонь. Кашовари варили куліш і кашу. Ніхто ще не спав. Готувалися до бою. Одні копали шанці, інші тесали кілля для вовчих ям, треті годували коней.
У Арсена радісно забилося серце – свої. Він відпустив офіцера-німця і попростував до вогнища, над яким висів на тринозі чорний казан. Біля казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар.
– Готовий, знаєш-маєш! – прицмокнув він язиком, скуштувавши гарячої страви. – Куліш вийшов на славу! Навіть Зінька дома, в печі, не зварить такого!
Арсен усміхнувся – та це ж Іваник! І згрібши кашовара на оберемок, підняв над землею, закружляв навколо вогнища.
– Іванику! От не сподівався зустріти тебе аж під самим Віднем! Здоров, брате!
Іваник задригав ногами.
– Арсене! Та невже це ти, знаєш-маєш? – і загукав щосили:- Братці, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!
На його крик звідусюди сипонули козаки. Першим прибіг Роман – обняв побратима, притис до грудей і поцілував у щоку.
Підійшов Семен Палій.
– Батьку! – кинувся до нього Арсен. – Як добре, що ви тут!
– Я теж радий бачити тебе живим і дужим! Та ще й в яничарській шкурі! Отже, щось маєш на думці?
– Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею із табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячі дві хлопців та пробратися у тил бусурменам – ото був би переполох!
Палій не зводив пильного погляду з молодого друга.
– Ти впевнений, що пощастить?
– Звичайно, можемо всі головами накласти… Але якщо пофортунить, то будемо на коні!
– Гм, заманливо… Тільки треба сповістити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходімо до нього. – І Палій, хитро примружившись, рушив до свого намету.
Арсен і Роман пішли за ним.
Біля намету, на розісланій киреї, хтось міцно спав, розкинувши руки. Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов'яги.
– Пане, вставай! – голосно промовив Палій. – Так і царство небесне можна проспати!
Але той і вусом не повів.
Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік.
Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову.
Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого і дав доброго стусана.
Хропіння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.
– Яка там холера штовхається! Чи захотілося панові мудра-гелю скуштувати моїх кулаків?
Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Вій стиснув долонею Полякове плече.
– Годі тобі, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений.
– Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою…
– Чекай, чекай, пане Мартине, – зупинив його пащекування Палій. – Сни потім розкажеш. А зараз – їдь до короля!
– Чого б то?
Палій пояснив.
– І не подумаю! – несподівано заявив Спихальський. – Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого… До короля кожному покажуть дорогу.
Палій подумав – добродушно кинув:
– Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків… – І звернувся до сотників: – Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу – і гайда!
– Батьку Семене, візьміть і моїх донців, – попросив Роман Воїнов. – А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають…
Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.
– А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін.
– Гадаю, проберуться.
– Тоді готуй своїх донців! – коротко кинув зраділому Романові полковник.
Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою.
Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копитів – пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб.
Нарешті Палій дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пішов у розвідку.
На узліссі вилізли на високого дуба з сухою верхівкою і, примостившись так, щоб було видно на всі боки, почали спостерігати за полем бою. Розуміли обидва, що сила у них невелика і вводити її в діло можна тільки тоді, коли битва досягне найвищої напруги і один сильний несподіваний удар може принести перевагу. В чеканні минали години. Звернуло з півдня. Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзі турки відступили аж до стін Відня і обложені вже мали можливість перегукуватись із солдатами Карла Лотарінгського, ще було рано говорити про перемогу. Палій бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свіжі резерви – яничарські полки і кримська орда, які, вступивши в бій, перехилять чашу терезів на свій бік. Саме вони весь час і привертали його увагу.
Особливо небезпечними були яничарські бюлюки, що засіли в окопах другої лінії оборони. Глибоко зариті в землю, вони займали дуже вигідну позицію, підтримувану кількома батареями гармат. В лоб їх узяти було просто неможливо. А за ними в широкій долині причаїлася орда, і Мюрад-Гірей, виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливі місця численні загони кінноти.
Ці сили могли вирішити наслідок битви.
Коли сонце звернуло з полудня і почало сідати за Віденський ліс, осліплюючи війська противника, Палій вирішив, що настав сприятливий час.
– Пора, Арсене!
Вони швидко спустилися на землю. Палій зібрав сотників.
– Ну, хлопці, слухайте уважно: до яничарських окопів підлазити з тилу обережно, непомітно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи вриваємося, мов чорти, – з криком, свистом, мушкетною стріляниною. Побільше гвалтуї Побільше шуму! Щоб нагнати страху на яничаріві Зрозуміли?
– Зрозуміли, батьку!
– І знайте – відступати нам нікуди. Забилися ми аж на край світу, додому далеко. І шлях туди лежить тільки через перемогу. Інакше – всім смерть… Тож сміливо, без страху – вперед! Сотня за сотнею. Рубайте ідоліві Не жалійте! Вони прийшли сюди не в гості, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужій землі захищаємо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповідку сміливців: або пан – або пропав!
– Пам'ятаємо, батьку!
– Тоді виводьте сотні на узлісся! А ти, Романе, – звернувся Палій до Воїнова, – зі своїми донцями жди мого сигналу. Як тільки почуєш козацьку сурму, вихором вилітай із засідки, промчи понад окопами – порубай тих, кому пощастить утекти від наших шабель, а потім удар у фланг ханові Мюрад-Гірею! Татари страх не люблять флангових ударів…
– Гаразд, батьку! Зроблю…
– Ну, з богом!
Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крізь зарості і вийшли на узлісся. Звідси, ховаючись у вибалках, серед виноградників і садів, проникли в тил яничарських окопів і артилерійських батарей. Арсен ішов попереду в своєму яничарському вбранні: показував шлях.