– З відкритими обіймами! – вигукнув прямодушний Карл Лотарінгський. – Як же можна інакше? Він урятував Відень і всю Австрію!
Леопольд нахмурився.
– Я не можу удостоїти його імператорських почестей: я імператор по роду, спадковий, а він король виборний. Різниця, як бачите, велика!
– Але ж він не шкодував життя і життя свого сина за імперію вашої величності! – не здавався Карл Лотарінгський. – Зі шпагою в руці він ішов попереду війська, показуючи приклад безстрашності і самопожертви!
Леопольда пересмикнуло. Здається, це натяк на те, що сам імператор під час облоги і генеральної битви відсиджувався в Пассау та Лінці?
– Ми достойно подякуємо нашому братові, королеві польському, – заявив він, щоб припинити цю неприємну розмову.
13
Війська вишикувалися на Еберсдорфській рівнині, за півтори милі од Відня. На правому фланзі стояли австрійці й німці, на лівому – поляки й козаки. Собеський зі своїми гетьманами був при війську.
Леопольд у супроводі почту на тонконогому, красивому, білої масті коні виїхав із Швехатських воріт і попрямував до центру війська, де стояла група вершників на чолі з королем Речі Посполитої.
Коли він проїхав половину дороги, йому назустріч рушив у супроводі сина Якова, сенаторів та гетьманів, німецьких курфюрстів та герцога Лотарінгського Ян Собеський.
Імператор і король з'їхалися посередині широкої рівнини. За ними стали: за спиною імператора – його почет, за спиною короля – воєначальники.
Не злазячи з коня, Леопольд виголосив на латинській мові коротке вітання королеві з приводу перемоги і потиснув йому руку. Промова була суха, без емоцій, без тієї теплоти, на яку сподівались і король, і союзні полководці, ніби йшлося не про славну вікторію, а про якусь просту, буденну подію. Та й тривала вона якихось три чи чотири хвилини.
Польські сенатори з подивом і обуренням переглянулись, почали багровіти. Таке вітання скидалося на мало приховану зневагу.
Німецькі курфюрсти були ображені ще більше, ніж поляки: імператор не сказав у їхню адресу жодного привітного слова, подякувавши загалом «німецьким друзям», котрі «допомогли» австрійцям розбити ненависного ворога.
Було схоже на те, що австрійський двір навмисне хоче применшити значення вкладу союзників у спільну перемогу.
Жодним словом не обмовився Леопольд про Карла Лотарінгського, ніби то не він очолював австрійську армію. Герцог кусав губи: це була пряма образа й зневага!
Ян Собеський – теж на латині – привітав імператора з перемогою, відзначив героїзм і самопожертву воїнів, військове уміння полководців, зокрема герцога Лотарінгського, а потім додав:
– Ваша величність, користуючись нагодою, хочу представити вам мого сина Якова, котрий проявив немалу доблесть, не раз обагривши в жорстоких сутичках свою шпагу ворожою кров'ю. Я горджусь таким сином!
Король ждав, що цісар у присутності австрійської знаті й німецьких курфюрстів, а також у присутності польських сенаторів обніме королевича, обласкає його і привітає як майбутнього зятя.
Але цісар не промовив жодного слова і тільки ледь помітно кивнув головою, ковзнувши холодним, байдужим поглядом по спаленілому обличчю молодого Собеського.
Король почув у себе за спиною грізне покашлювання братів Сапег і незадоволене сопіння Станіслава Яблоновського. А козацький полковник Семен Палій, не стримавшись, упівголоса вилаявся по-українськи, сподіваючись, що ніхто не зрозуміє:
– Ото цабе, хай йому чорт! І де воно було, коли тут гриміли гармати?
Образа стиснула серце Собеському. Він зараз просто ненавидів випещене, пихате обличчя Леопольда. «Нікчема! – подумав зі злістю, що ось-ось могла злетіти гострим словом з уст і зіпсувати всю урочисту церемонію. – Боягуз нещаснийі»
Але розсудливість перемогла. Він стримався від вибуху гніву і холодно промовив:
– Ваша величність, мабуть, бажає побачити мою армію? Ось мої гетьмани – вони вам її покажуть! – 3 цими словами повернув коня і в супроводі сина поскакав геть.
Імператор теж торкнув коня і поїхав уздовж фронту. Два наступні дні в союзних військах панував пригнічений настрій. Польські сенатори, магнати і навіть рядові жовніри відверто обурювалися негідною поведінкою австрійського цісаря, вимагали від короля негайно повертатися на батьківщину.
Курфюрст саксонський підняв по тривозі свої війська і рушив додому. Баварці й франконці вагалися.
Тільки Ян Собеський, розумом угамувавши гнів, що клекотів у серці, непохитно стояв на своєму: наздогнати Кара-Мустафу і добити його!
– Панове, – доводив він шляхетному панству, – ми воювали не за цісаря, а за Річ Посполиту! Ми воювали за Відень, щоб Кара-Мустафа не стояв під Краковом або під Варшавою! Хіба це вам не зрозуміло?.. То чому ж тоді, коли візир ще має величезне військо і збирає його, добре потріпане і нажахане нами, біля Буди, щоб цього разу, може, ринутися в Польщу, ми повинні спокійно повертатися додому? Ні, ворог у паніці – треба його добити! На цьому я стояв і стоятиму! Візир ще страшний своєю силою, і якщо ми дамо йому час зібрати своїх недобитків в один кулак, т0 зробимо непоправну помилку і перед ойчизною, і перед майбутніми поколіннями, які, народжуючись рабами, проклинатимуть нас за те, що ми, маючи змогу, не добили ворога!
Йому пощастило переконати воєвод і сенаторів, і ті почали готуватися в похід, щоб наздогнати Кара-Мустафу.
В день виступу від цісаря прискакав гонець. Він привіз листа, в якому Леопольд вибачався за свою нетактовність, і передав дорогоцінну шпагу королевичу Якову Собеському.
Польське військо вирушило на Пресбург, де з'єдналося з великим загоном козаків, приведених Куницьким, а звідти, діждавшись Карла Лотарінгського, – до Грана. Там, як доносили вивідачі, турки перейшли на лівий берег Дунаю і зайняли передмостове укріплення в Парканах.
14
– Арсене, холеро ясна, ти став справжнім багатієм! – гримів Спихальський, переходячи разом з козацьким товариством з однієї кімнати будинку, подарованого цісарем, до іншої. – От би тобі така хата у Фастові!
Дім справді був чималий. Штаренберг од імені імператора вручив герою Відня ключі від нього. З турецького табору австрійські солдати привезли увесь запас кави, залишений турками, – кілька сотень мішків – і склали в підвалі й тилових кімнатах першого поверху.
Арсен підсміювався. Що він робитиме і з будинком, і з кавою?
Іваник розв'язав один мішок – зачерпнув у жменю коричневих зерен, сипнув кілька у рот. Сплюнув.
– Тьху, яка гидота, знаєш-маєш! Коли б тому цісарю заціпило, як він додумався нагородити тебе. Арсене, отаким чотзна-чим! Не міг відміряти ківш золотих! Сам сидів, коли ми кров проливали, за тридев'ять земель од Відня й одержав три мільйони гульденів! А герою Відня – на тобі, небоже, що мені негоже!
– Не кажи, Іванику! – заперечив Арсен. – Ось ми зараз із Яном Кульчеком зваримо каву – спробуєш. Турки не дурні. У них на кожному розі кав'ярня, а кава – божественний напій. – І звернувся до Кульчека:- Яне, приведи полоненого! Мені здається, він мастак на всі руки. Тож, напевне, і каву вміє варити.
Кульчек привів полоненого турка. Високий, худий, горбоносий, він злякано вступив до великої кімнати, де за столом порозсідалися на м'яких стільцях козаки. Побачивши огрядного, грізного на вигляд Метелицю і не менш грізного Спихальського, що настовбурчив проти нього свої гострі вуса, турок затремтів, мов осиковий листок.
– Аман! Аман! – забелькотав він, гадаючи, мабуть, що його тут щонайменше четвертують.
Але Арсен підійшов, по-дружньому поклав руку йому на плече, заговорив по-турецьки:
– Не бійся, чоловіче! Тут ніхто не хоче твоєї крові. Повір мені.
– О! Ефенді так гарно говорить по-нашому… Невже мене справді не заріжуть?
– Не заріжуть, аллах свідок! Як тебе звати?