Та гусари вже завертали коней. Гнали наосліп назад. Смертельний страх раптом невідомо чому охопив усіх, розвіяв бойовий порив.
Почалася панічна втеча. Дехто кидав списи, які чіплялися за виноградники і заважали тікати; покотилися під ноги коням литаври; прапороносці пожбурили в кущі полкові й сотенні хоругви.
– Ваша ясновельможність, тікаймо! – заревів Спихальський, помітивши, що король з невеликою групою воїнів от-от буде оточений турками, і, схопивши його коня за повід, кинувся навтьоки. – Арсене, прикривай нас!
Звенигора влучними ударами звалив двох спагіїв, третьому розрядив у груди пістоль і тільки тоді помчав услід за королем, намагаючись не загубити його в цьому неймовірному розгардіяші.
Гусари, мов ошалілі, підганяли плазами шабель коней, мчали чимдуж, налітали один на одного, випереджали короля і в неймовірній тісняві навіть штовхали його.
Собеський випустив повід і ледве тримався в сідлі. Ноги його випорснули із стремен і безладно теліпалися, мов кілки. Огрядний, опасистий, він швидко вкрився потом, жадібно хапав ротом повітря. Шолом злетів і десь загубився.
Над головами свистіли спагіївські стріли. Мов блискавки, миготіли списи, не одному гусарові несучи вірну смерть.
Арсен наздогнав короля, підхопив під руку.
Це помітив Спихальський, підтримав з другого боку.
Так і мчали вони втрьох – посередині зовсім знесилений король, а по боках його молоді рятівники. На щастя, дужий кінь короля, перестрибуючи через канави й виноградники, ні разу не спіткнувся.
Майже годину тривала ця втеча. Турки припинили погоню й повернули назад тільки тоді, коли побачили вдалині колони піхоти, а за піхотою – артилерію. То підходив з військом Карл Лотарінгський.
– На бога, зупиніться! – прохрипів Собеський, задихаючись. Арсен із Спихальським підхопили його на руки, поклали на розбиту кіньми копицю сіна. Король хапав ротом повітря, його широкі груди й огрядний живіт здіймалися, мов ковальський міх. Піт градом котився з блідого обличчя.
– Х-ху! – важко віддихався він. – Дякую вам, панове! Ви врятували мене від смерті…
Під'їхав герцог Лотарінгський, швидко сплигнув з коня, стурбовано запитав:
– Ви не поранені, ваша величність? Собеський витер спітнілого лоба.
– Дякуючи цим лицарям, – показав на Арсена й Спихальсько-го, – не поранений і не вбитий. Але в серці моєму рана – пече мою совість…
– Чому ж то?
– Зізнаюсь – гординя оволоділа ним, і захотілося мені перемогти Кара-Магомета без вас. Для слави мого війська… І ось за це – покараний. Совість мучить за марні втрати, а сором – за ганебну втечу!
В очах Собеського блиснули сльози.
– Ну, хіба ж варто так хвилюватись і переживати, ваша величність! – вигукнув вражений чутливістю короля герцог. – На війні завжди хтось перемагає, а хтось терпить поразку.
– От-от… Але я відомщу їм разом з вами! Про це треба зараз подумати. Спільними силами скинемо турків у Дунай! Відплатимо за кров нашу і за ганьбу… Де командири? Збирайте військо! – Він важко підвівся на ноги і, помітивши, що ще й досі держить в руці оголену шпагу, засунув її в піхви. – Коня мені!
Штурм Парканів почався після сильного гарматного обстрілу. На цей раз Собеський не посмів знехтувати військовою наукою і вишикував війська в три лінії за всіма правилами. А щоб не було нарікань, що комусь із союзників дісталась легша, а комусь – важча дільниця, поставив їх вперемішку.
Скориставшись цим. Мартин Спихальський приєднався до фастівців Семена Палія. Йому хотілося бути поряд із своїми випробуваними друзями, зокрема з Арсеном Звенигорою та Іваником. Стояли вони в першій лінії. З лівого боку у них залягла польська піхота, з правого – баварські ландскнехти.
Ждучи наказу рушити в атаку, Спихальський не відчував страху. Чомусь пригадувався позавчорашній штурм і вчорашні сперечання у польському та українському військах.
Далека, важка дорога, яку подолали поляки й козаки, битва під Віднем, переслідування турків і безперервні сутички з ними стомили воїнів. Образила їх відверта зневага з боку цісаря Леопольда. Під час поділу трофеїв їм не дісталося майже нічого. Зате вбитих, поранених і хворих було більше, ніж у австрійців і німців. Це озлобило людей… Тому після відступу з-під Парканів спочатку глухо, а потім усе голосніше почали говорити про те, щоб повертатися додому.
– Половина нашого брата або лежить у землі, або в шпиталях, а цісар нам за це дулю під самісінький ніс!
– Аякже! У нього поживишся! Від турка дременув аж у Баварію, а як ділити здобич – то собі відвалив три мільйони гульденів, забрав усю артилерію, обози, кращу зброю, а нам – яничарськ!
лахи!
Про те, що Собеському перепало два мільйони гульденів, мовчали – боялися.
Підлив олії у вогонь Станіслав Яблоновський.
– Панове, – заявив він на раді старшин, – ми свій договірний обов'язок перед Леопольдом виконали. Кара-Мустафу розбили і зняли облогу з Відня. Турки полишили територію Австрі!… До того ж цісар образив нашого короля і всіх нас, по суті, відмовившись видати заміж за королевича Якова свою дочку. Пані королева пише з Кракова, щоб ми верталися додому!
– Додому! Додому! – загуло вельможне панство.
Один король був проти. I так і сяк доводив, що Кара-Мустафа розбитий, але недобитий до кінця, що кращої нагоди розгромити турків ущент більше не буде, що султан збере нове військо і на цей раз піде на Річ Посполиту…
Ніхто й слухати не хотів його.
Нарешті він здався.
– Гаразд, панове! Повертаймося додому… Але ж не можемо ми кинути напризволяще Карла Лотарінгського! Це було б не по-лицарському! Вчора він виручив нас, а завтра ми допоможемо йому. Візьмемо Паркани і Гран – і я поведу вас додому. Але не раніше! Інакше я залишуся сам, а бойової дружби не зламаю.
Ці слова подіяли і на старшин, і на воїнів. Військо цілий день готувалося до наступного штурму…
І ось – заграли сурми. Союзники пішли в атаку.
Спихальський вмить викинув з голови спогади і, міцніше затиснувши в одній руці шаблю, а в другій – пістоль, разом з Арсеном, Іваником, Метелицею, Сікачем, Шевчиком та іншими козаками зірвався з землі й побіг до ворожих окопів, що оперезали передмістя.
Їм назустріч ударила турецька артилерія. Прогримкотів залп із яничарок. А коли добігли ближче – сипонув рій стріл. Упали вбиті й поранені.
Та це не зупинило нападаючих. Як вихор увірвалися вони у ворожі окопи і зім'яли передні ряди яничарів і спагіїв.
Палій кресав шаблею направо і наліво.
– Хлопції Дужче наваліться! – гримів його голос. Арсен рубався мовчки, зціпивши зуби. Тонко кричав Іваник, безстрашно накидаючись на супротивників. Рикав, як ведмідь, Метелиця-Друзі не тільки нападали на ворога, а й дивилися один за одним – чи не загрожує кому-небудь небезпека? І як тільки помічали, що хтось потрапив у скрутне становище, миттю йшли на виручку.
Та війни без жертв не буває.
Коли вибили турків з першої лінії окопів і пішли на штурм другої, несподівано впав Сікач. Він біг прудко, високо несучи поперед себе шаблю. Йому залишалося кілька кроків до земляного бруствера, за яким злякано метушилися яничари, як раптово спіткнувся, схопився лівою рукою за серце і, охнувши, з усього розмаху упав на землю.
– Брате! Що з тобою? – нагнувся над ним Арсен. Той мовчав. Уста міцно стулені, а красиві сині очі, в які так закохувалися жінки й дівчата, відразу померкли, поскляніли. Куля влучила прямо в серце.
Яничари й спагії з криком тікали до мосту через Дунай. Тут було справжнє пекло. Кара-Магомет, поранений у руку, намагався налагодити оборону передмостів'я, щоб дати змогу основній масі війська перейти Дунай. Біля нього зібралося тисячі дві спагіїв, стріляли з яничарок, з пістолів, із луків. З фортеці по наступаючих били з гармат, але ядра не долітали до них і не завдавали ніякої шкоди.
Собеський, стежачи за боєм з пагорба, кинув в атаку понад берегом гусарський полк, щоб вклинитися у ворожий натовп і відрізати частину його від мосту. Там зав'язалася кривава сутичка.