На канапах, підібравши ноги, сиділи дівчата і голодними очима дивилися, як дебела пишнотіла молодиця, не звертаючи на них ніякої уваги, рукою виловлювала з плову найбільші шматки м'яса і запихала собі в рот.
– Кальфа Маріам? – спитала стара. – Хай береже тебе аллах!
– Авжеж. А тобі чого треба? З чим прийшла? – невдоволено відповіла кальфа, ковтаючи черговий кусень. – Бачиш – невчасно… У нас якраз сніданок.
– Прошу вибачення, кальфа-ефенді, – вклонилася стара. – Я почекаю, якщо дозволите… Сяду отут.
І вона сіла на кінчик канапи.
Маріам знову невдоволено глянула на неї, але не сказала нічого. Ще якийсь час вона, не поспішаючи, напихала собі рота найсмачнішими шматками, потім просто з глека напилася шербету і тільки після того, як утерла рукою масні губи, сказала коротко:
– Їжте!
В ту ж мить дівчата схопилися, обсіли миску і одна з-поперед одної руками почали хапати їжу і глемедати її, мов голодні щенята.
Тільки одна залишилась сидіти на своєму місці в кутку, накрившись хусткою.
– А ти чого? Їж! – накинулась на неї Маріам. – Вчора не вечеряла! Сьогодні не снідаєш! Чи здохнути хочеш? Але це тобі не пощастить зробитиі Я примушу тебе їсти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую своїх учениць…
– Я не буду їстиі Не хочу! – відповіла дівчина, не відкриваючи обличчя.
Почувши її голос, стара здригнулася. Крізь чадру, якої вона не скидала, до дівчини прикипів пильний погляд її пронизливих очей.
– Ні, будеш! – схопилася Маріам і крикнула на дівчат, що вже майже спорожнювали миску. – Гей, досить вам! Залиште трохи цій дурепі! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! Їй було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого-небудь брудного торговця або спагії! Або й тут – коли б топила печі в лазні, прала білизну, мила посуд на кухні… Невже тобі було б краще?
– Краще.
– Ну й дурна тиі Але ця дурість минеться… Не таким тут роги обламували… Ну, йди їж!
– Не буду! Краще умру…
– Ха-ха! Ви чули? Вона не буде їстиі Голод припече – сама попросиш… Доїдайте, дівчата, – не пропадати ж добру!
Дівчата знову кинулися до миски і вмить спорожнили її. Було видно, що голод – постійний супутник їхнього життя.
Кальфа підійшла до старої, штурхнула ногою торбину.
– Ну, що принесла? Чим здивуєш моїх дівчат? Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв'язала мотузку, почала виймати невеличкі шматки барвистих тканин. Розкинула їх проти світла на тахті.
Дівчата в захопленні сплеснули руками.
– Ой, яка розкіш!
Кальфа теж не змогла приховати почуттів. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, – всі були пречудові! Одно її здивувало – зовсім маленькі відрізки, яких хіба що вистачить на невеличку хустину.
– Але ж із цього сукні не вийде! – вигукнула вона з жалем, приміряючи до себе шматок барвистого китайського шовку.
– Чому не вийде, кальфа-ефенді? – прокаркала стара. – У дворі стоїть мій віз – там є все, чого ваша душа забажає! Тільки небагато… Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мій старий відміряє вам, аби гроші!
Дівчата кинулись до своїх скринь і з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кімнати.
Одна новенька не проявила зацікавленості і мовчки, як зламана вітром стеблина, сиділа, схилившись, у кутку на канапі.
Стара поволі почала збирати своє добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кілька разів, клала, потім знову виймала.
Кальфа нетерпляче притупнула ногою.
– Та швидше-бо!
– А ти йди, голубонько! Йди! Не бійся – я не злодійка. Та й не сама ж лишаюся, є кому за мною слідкувати. – І стара ско-цюрбленим пальцем показала на новеньку. – Йди, не барися. А я зберу – і за тобою… Бо там усе розхапають…
Останні слова підстьобнули кальфу, і вона, грюкнувши дверима, погримкотіла надвір.
В ту ж мить стара підняла покривало, кинулась до дівчини і зовсім іншим голосом вигукнула:
– Златко! Люба! Невже не впізнала мене?
– Арсен?! – Дівчина не повірила своїм очам, а потім з риданням упала йому на груди. – Милий мій! Ти тут!..
– Тс-с-с! – Арсен затулив їй долонею рота. – Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша підвода стоїть у дворі. Я приніс тобі інше вбрання. – Він миттю вихопив його з торбини. – Накинь на себе цю лахманину рабині і, поки твої подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двір і жди нас біля воріт… Ми не забаримося. Швидше!
Він допоміг їй одягтися, жужмом упхнув своє манаття в торбину і, знову зігнувшись, як стара баба, пошкандибав з кімнати.
Біля воза йшла жвава торгівля. Ненко не скупився, за безцінь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купців. Кальфа і дівчата держали в руках по кілька сувоїв дорогих тканин і, більше, мабуть, не маючи грошей, із заздрістю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возі.
Вийшовши з гарему. Арсен почекав, поки мимо нього пробігла Златка, а потім пошкандибав до воза.
– Скупилися, сороки? – прокаркав до дівчат. – Бачу – накупили… Ну, й досить з вас! А тепер – киш, киш! Ніколи нам, треба їхати далі, бо у вас, хе-хе, в гаманцях нічого не лишилося! – Він зліз на воза. – Поганяй, старий!
Ненко підняв камчу – хльоснув коней.
– Де вона? – спитав тихо, коли трохи від'їхали.
– Ген побігла… Ждатиме… Тепер тільки б пощастило нам трохи!
Ненко не відповів і дужче погнав коней.
– Гей-гей, бережись! – гукнув на роззяв, що брели двором.
Златка, задихана, перелякана, стояла біля воріт, боязко позираючи на всі боки крізь вузеньку щілину яшмака. Вона ще, видно не вірила в те, що сталося. Вся її тонка постать хилилася до підводи, що швидко наближалася.
Ненко натягнув повід.
Арсен підхопив дівчину під руки, підняв – і вона вмить опинилася в халабуді.
– Жени! – гукнув Ненкові.
Той щосили ударив коней. Колеса викресали об камінь іскри заторохтіли у вузькому проїздові під кам'яною вежею.
Вартові, що стояли на зовнішньому боці воріт, здивовано визирнули і, побачивши, що на них мчать озвірілі коні, злякано відсахнулися, щоб не потрапити під їхні копита.
– Вей, вей! О горе мені! Сказилися, кляті! – вигукнув Ненко а сам, розмахнувшись камчою, ударив по кінських спинах. Капуджі схрестили довгі списи, закричали:
– Стій! Назад!
Та було пізно. Будка вихором вилетіла з-під вежі, промчала через широкий майдан, розганяючи наляканих перехожих, і зникла за рогом, у бічній вулиці.
– Божевільний старий! – буркнув старший. – Зверне собі карк! Або – комусь…
А молодший додав:
– Попався б він мені до рук – потягнув би списом по спині!..
Тим часом, поки Ненко правував кіньми. Арсен у халабуді скинув жіноче вбрання, швидко вдягнув свій звичний одяг яничарського чорбаджії. Потім змінив на передку Ненка – і той незабаром теж красувався у пишному вбранні чауш-аги. Переодяглася й Златка, ставши юним красивим яничаром.
Переїхавши через увесь Стамбул, втікачі поминули ворота Айвасари-капу і зупинилися в лісі, поблизу Ейюба.
Ненко обняв Арсена.
– Ну, прощай, друже-брате! Папери й гроші у тебе є на дорогу, а куди прямувати – сам знаєш. Зустрінеш воєводу Младена батька нашого, скажи, що я скоро прибуду до нього. Виконаю приємне для мене доручення султана – і приїду…
– Дивися ж – не випусти його з рук! – сказав Арсен, маючи на увазі Кара-Мустафу.
– Будь спокійнийі Не забувай, що я не тільки Ненко, а й Са-фар-бей! Хватка у мене – яничарська! – І Ненко стиснув, усміхаючись, свій міцний кулак. А потім обняв Златку. – Ну, дорога моя, .прощавай! Знайшов я тебе, сестричко, щоб, може, більше ніколи не зустрітися. Але я знаю, що з Арсеном ти будеш щаслива, і я радуюсь вашому щастю…
– Ти приїдеш до нас коли-небудь, Ненку? – прошепотіла крізь сльози Златка.