– Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються… Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході – то нам, а як одержувати гроші – то вони попереду!
Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.
– Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі – зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! – І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.
Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин.
– Що за шум, браття? З усіх боків загули:
– Виходьте трактувати на майдан!
– На люди! На люди!
Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.
Тому загули дружніше.
– Давай, Андрію, комісарів сюди! – гукнули старші.
– Виводь їх, полковнику, на світ божий! – підтримали молодші.
– Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, – відповів Абазин і зник у дверях.
Через хвилину на ганок вийшли всі четверо: попереду – комісари, позаду – полковники.
Над натовпом прокотився глухий гомін.
– З чим приїхали, пани комісари?
– Скажіть, а ми послухаємо!
Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу. Наперед виступив Порадовський.
– Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу… Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків… Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту…
– То й захищайтеся самі!
– Не підемо! Не підемо!
– Раз обманули, вдруге не віримо!
– Панове, панове… – намагався перекричати натовп Порадовський.
Його не хотіли слухати.
– Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем і пзд Парканами!
– Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім'ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!
Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.
Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.
– Братове! Я згоден з вами! – гукнув він. – Полковник Абазин теж… Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а тільки тоді запрошувати нас до нового походу.
– Правильно! Правильно!
– Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її і хочемо, щоб вона завжди була вільною і годувала нас і наших дітейі Але коли воїн іде в найманий похід, він повинен мати зброю і коня, повинен бути упевнений, що його жінка й діти матимуть що їсти… А для цього козакові треба заплатити! А як повелися пани комісари? Обіцяли одно, зробили друге… Прислали заледве половину того, що обіцяли!
– Державна казна спорожніла – нізвідки взяти, – видавив із себе Порадовський. – А те, що прислав папа римський, ми до шеляга віддали вам! Більше платити у нас нічим…
– Дешево ж цінуєте ви нашу кров, панове! Обманули нас як хотіли, а тепер маєте нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! – Палій розгнівався. Голос його тремтів.
Порадовський почервонів ще дужче.
– Це не я обманював вас, панове! Не я! Як бога кохам! їдьте до тих осіб, що над нами… Просіть їх…
– Просити? – Палія пересмикнуло. – Скільки ми крові пролили, та ще й просити? Не поїдемо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! – З цими словами Палій несподівано ударив комісара долонею по щоці. – Не тебе я б'ю, а їх! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення…
Порадовський у першу мить розгубився. Потім рукою потягнувся до шаблі. Та до нього кинувся Монтковський, притримав.
– На бога, пане! Посічуть на капустуї Та й справедливо обвинувачують вони нас… Ніде правди діти, в мене очі лізуть на лоба від цих обвинувачень!
Порадовський люто блиснув на Палія очима.
– Ну, я тобі не забуду цього, полковнику! Скільки житиму, не забуду! – Він збіг з ганку і пішов прямо на козаків.
Козаки розступилися, даючи йому прохід. Монтковський пішов слідом за ним. Коли комісари вийшли з Викітки, Абазин тихо сказав Палієві:
– Не варто було так робити, Семене!
Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули:
– Правильно! Правильно!
– Не його ж бив, а в його особі тих, хто над ним! Палій уже охолов. З досадою махнув рукою.
– Може, й не варто було. Погарячкував… А втім – хай знають! Дідько з ними! Однак більше й ламаного гроша не пришлють! Наперед пропхався Свирид Многогрішний.
– Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас і до всього товариства!
– Ну, кажи! Чого хочеш! – дозволив Абазин. Многогрішний збіг на ганок, скинув шапку.
– Браття, доручив мені наш гетьман Юрій Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити… Закликає він вас, браття, під свої знамена!
– Це під турецькі, значить? – грізно спитав Палій. Він ще не встиг заспокоїтись після сутички з Порадовським. – Щоб знову орда і яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звідси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблі!
– Геть його! Геть! – закричали козаки.
– Женіть його під три чорти!
Многогрішний зіщулився, надів шапку і шмигнув із ганку.
Кінний загін, що супроводив Порадовського і Монтковського по Україні, готувався до від'їзду. Жовніри сідлали коней, приторочували до сідел дорожні сакви. Обидва шляхтичі сиділи в корчмі біля вікна і їли смачну гарячу ковбасу-кров'янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.
Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючии, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.
Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.
– Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, – облесливо промовив він.
– А що нас цікавить? – вирячився на нього Порадовський.
– Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій… Ну, пан сам знає, що трапилося…
– На що пан…
– Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.
– На що пан Многогрішний натякає? – грізно спитав Порадовський.
– Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було… А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити… Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника…
– Палія?
– Так.
Порадовський подумав, витер долонею масні губи.
– Ну, заходь – кажи! Послухаємо… Многогрішний швидко шуснув у хату, примостився біля столу. Обидва комісари мовчки вп'яли в нього очі.
– Панове, я хотів таємно доповісти вам, а у ваших шляхетних особах – воєводі Яблоновському про ненадійність Палія… Пан король дав йому приповідний лист на Фастів і на навколишні землі, ощасливив його своєю ласкою, а він умислив чорну зраду супроти короля.
– Що саме? Не тягни! – вигукнув Порадовський. Многогрішний підсунувся ближче. Відчувши себе упевненіше, налив з глека пива – вихилив. Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, прошепотів:
– Він хоче підбити інших полковників на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лівобережжя, тобто до Москви…
– Що? – аж підхопився Порадовський. – Ти маєш певні докази?
– Я сам доказ цьому, панове! – бундючно заявив Многогрішний. – Бо чув на власні вуха, як Палій патякав про це з козаками, а ті, розвісивши вуха, мов дурні, уважно слухали його…