Порадовський радісно потер руки.
– Гм, це важлива новина! Отже, Палій – зрадник, і його тpeба негайно заарештувати!
– Без наказу пана Яблоновського? – засумнівався Монтковський.
– Я маю Факий наказ! Не особисто на Палія, а на всіх, хто так або інакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палія…
– Саме про це я й кажу, – зрадів Многогрішний. – Палій – небезпечна особа. І я певен, що гетьман Яблоновський віддасть його до суду. А я ладен посвідчити проти нього… Тим більше, панове, що я давно хотів перейти на службу до пана Яблоновського… Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вірного слугу.
– Замовимо, – погодився Порадовський. – Пан Яблоновський добре платить відданим людям… Але слова – це тільки слова, пане Многогрішний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом і воєводою, потрібні діла!
– Які?
– Я вирішив заарештувати Палія, а ти допоможеш мені в цьому.
– На бога, пане! – вигукнув здивований Монтковський. – До Палія прихильно ставиться сам король!
– Бо не знає про його справжні наміри! – відрубав Порадовський. – Діло вирішене – Палія треба заарештувати! Але як?
– Тихо, без гвалту, – відповів Многогрішний. – Я допоможу вельможним панам… Можете цілком покластися на мою спритність!
Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір'ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.
У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони – особливо Златка – потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:
– Їдемо, люба! Тут недалеко – тридцять верст… Якраз на ранок будемо дома!
Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.
До Фастова прибули якраз на сніданок.
Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.
Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір'ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?
Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.
– Арсене! Златко!
– Любі наші! Приїхали!
– Слава богу! – чувся материн голос. – Нарешті!
– Слава аллаху! – вторував їй Якуб. Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук у руки.
– Яцько? Хлопче, невже це ти? – не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. – Ну, як наука – не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?
– Закінчив і… додому, – зніяковів Яцько. – Тобто до тебе. Ар-сенс, бо мені, бач, більше нікуди… Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена – і примчали…
– Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! – обняв його Арсен. – Тепер нас у матері троє – Стеха, я і ти!
– Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рідної не маю! – І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.
Крім домашніх – матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім'ї Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу але не менш міцно і щиро привітали прибулих.
Звенигориха запросила всіх до столу.
Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.
– Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе… Чи не пройтися б нам, панове на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося…
З цими словами він потягнув чоловіків з хати.
У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало гелгання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на гому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі – ку-ку, ку-ку…
Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:
– Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка – про батька Семена… Про Палія… Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти. Мартине, хотів щось повідомити… Тож починай!
– Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій… Як бога кохам, знаю!
– Ти знаєш, де Палій? – вигукнув Арсен. – Звідки?
– З перших рук, як кажуть…
– Розповідай! – нетерпеливився Арсен. – І не тягни!
– Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновсько-го, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом… Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або що-небудь міцніше… І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав… «Як! Полковника Семена Палія?!» – вигукнув я. «Так», – спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» – «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» – «Це він сам тобі казав?» – спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні… Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний…» – «Матко боска чен-стоховська! – вигукнув я вражено. – Свирид Многогрішний?» – «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» – «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі… Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля… А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» – «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» – «Не знаю… То вже його діло, а я своє зробив…» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду… Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену… Тож сказав, що їду додому, в Круг-лик, а сам на коня – і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте…
Всі мовчали. Нарешті Арсен перший порушив гнітючу тишу.
– Справді, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобі, пане Мартине, за таку важливу звістку… Залишається подумати, що нам робити.
– А що робити! – вигукнув Яцько. – Взяти фастівський полк, напасти на Підкамінне – і визволити полковника!
– Чекай, хлопче! Ти занадто по своїй молодості гарячий. А до того ж тут є старші, і поки тебе не питають, помовчав би… В усякім разі,так у війську заведено. Чи тебе в бурсі по-іншому вчили? Га? – добродушно усміхнувся в білі вуса Метелиця і додав:- Давайте гуртом поміркуємо… Палія будь-що треба визволити! На цьому сходяться всі. Але як? В усякому разі,не йти ж одним полком війною на кварцяне військо, як пропонує наш молодий друг…
Яцько почервонів, закусивши в губах стебельце трави.
– А я думаю, – промовив Роман, – що в дечому Яцько правий… Тільки йти до Підкамінного не полком, а невеликим загоном. А там, розвідавши все як слід, вибрати темну ніч, напасти на замок і, перебивши варту, визволити батька Семена.
– Напасти можна, та чи цей загін добереться таємно до Підкамінного? – заперечив Спихальський. – Навіть якщо будемо йти тільки вночі, то й тоді хтось побачить і донесе Яблоновському або його регіментарям '. І нас по дорозі, схоплять, мов куріпок…