Однак П'єтро чогось недоговорив. Чого саме?
– А далі? – нетерпляче наполягає Кара-Мустафа. – Чому ти сказав – хіба що? Що ховається за цими твоїми словами? П'єтро опустив очі.
– Бейефенді, крім бога війни Марса на небі ще є богиня Венера… Ви знаєте…
– Знаю… Ну й що?
– Зараз вона ставиться до вас неприхильне…
– Вороже?
– Щоб вороже – то ні… Саме неприхильне. Щось тривожить мене у віщуваннях цієї зорі. А що – не можу зрозуміти. Особливо не подобається початок гороскопа. Венера ніби попереджає якесь нещастя, що може спіткати вас…
– А потім?
– А потім фортуна повертається до вас лицем, і Венера, як і Марс, віщує вам також успіх і щастя…
Кара-Мустафа витер долонею спітнілий лоб. При цьому подумав: «Ху-у-у! Цей дурний П'єтро, сам того не бажаючи, нагнав на мене страху! І даремно. Бо все ж так ясно. Йдеться про ту дівчину-полонянку, Златку… Зараз вона для мене чужа й далека. Крім того, нею зацікавився султан, і ця обставина загрожує мені великими неприємностями. А згодом – через півроку чи рік, – коли доля виведе мене на найвищий щабель влади. Златка стане моєю… Ось чому Венера спочатку відвертається від мене, а потім раптом виявляє прихильність. Все ясно… Що ж стосується головного – війни, то тут двох думок бути не може: тільки велика успішна війна допоможе мені здійснити задумане. Війна – це мій шлях!»
Він довго сидів мовчки і думав, зовсім не зважаючи на астролога, що укляк перед ним. Потім рвучко підвівся і сказав:
– Дякую, П'єтро. Ти постарався, і я задоволений тобою. Тепер з легким серцем розпочну діло, яке заповів мені аллах!
Він кинув на стіл туго набитий гаманець і вийшов.
П'єтро ошелешено провів його поглядом і, коли зачинилися двері, ще довго дивився йому вслід, а потім схопив гаманець і вміст його витрусив на стіл. То було щире золото. Такого П'єтро не чекав. Це ж ціле багатство! Ніколи раніш великий візир не був таким щедрим! З чого б то?
В КРАЇНУ ЗОЛОТОГО ЯБЛУКА
Минула зима, і в Стамбулі закрутилося, зашуміло, немов у вирі. В усі кінці імперії помчали чауші з наказом пашам і бейлербеям збирати військо і йти з ним до Єдірне, тобто до Адріанополя, звідки відкривалася пряма дорога на захід, країну Золотого Яблука. То був початок великої війни з Австрією.
Двір великого візира в Ейюбі перетворився на справжній мурашник. Сюди прибували гінці, приїздили візирі, паші. Уже всі знали, що султан сам стане на чолі війська і поведе його на невірних. Але підготовкою до війни керував Кара-Мустафа.
Ворота Айвасари-капу, розташовані у міській стіні на березі Золотого Рогу, не зачинялися ні вдень ні вночі. Крізь них ішла дорога зі Стамбула на Ейюб, заміську резиденцію великого візира. І, мабуть, тоді, влітку і восени 1682 року, ніяка інша дорога в Османській імперії не була так забита військовим людом і найвищими сановниками, ніж ця.
Ні Сафар-бей, ні Асен-ага, тобто Арсен, не мали вільної хвилини, щоб зустрітися й поговорити. Сафар-бея Кара-Мустафа дуже швидко запримітив як здібного й освіченого чорбаджія і призначив своїм секретарем, надавши йому звання чауш-паші. Тепер Сафар-бей став довіреною особою великого візира і від сходу сонця й дотемна виконував усілякі його доручення.
Арсен був рядовим чаушем, але і йому вистачало клопоту. Нестримний потік подій закрутив його у своєму вирі. Тож він дуже зрадів, коли одного разу вночі Сафар-бей затермосив його за плече.
– Асен-ага, вставай! Виходь на подвір'я до колодязя. Я ждатиму тебе. Треба поговорити…
Ніч була темна. З півночі дув холодний поривчастий вітер, іноді пролітали крупні краплини дощу, падали на обличчя, і тоді Арсен глибше втягував голову в плечі й зіркіше вдивлявся в темряву.
Сафар-бей уже ждав його.
– Що сталося? – Арсен був схвильований. – Щось маєш нове про Златку?
– Ні, всі мої намагання проникнути до неї закінчилися невдачею, – тихо відповів Сафар-бей. – І, мабуть, не скоро побачимо…
– Чому?
– Завтра ми залишаємо Ейюб…
Арсен схопив Сафар-бея за руку. Він зрозумів, що мова йде про війну.
– Розповідай!
– Сьогодні я був присутній при розмові Кара-Мустафи з візирами та пашами… Зять султана, паша будський Ібрагім, якому підкоряються пашалики в Сербії та Східній Угорщині, сповістив, що австрійський імператор Леопольд безперервно шле гінців у Польщу до Яна Собеського, намагаючись заручитися підтримкою поляків. Але польське магнатство розділилося на дві партії – французьку й австрійську. Австрійська стоїть горою за те, щоб виступити на боці Австрії у війні проти Туреччини, її підтримує папа римський… А французька, на чолі з королевою Марією-Кази-мирою, дочкою французького маркіза, перечить їй. Кажуть, у сеймі доходить іноді до збройних сутичок і кровопролиття.
– Це, звичайно, на руку туркам, хай їм біс! – вилаявся Арсен. – Поки у Варшаві магнати чубитимуть один одного, Кара-Мустафа розгромить Австрію.
– Саме на це і розраховує великий візир. А ще – на підтримку графа Емеріка Текелі, який очолив угорців у їхній боротьбі за визволення Угорщини від австрійського гніту. Якщо Текелі піде на союз із Кара-Мустафою, він, безперечно, зробить велику помилку, бо кине свою країну з одного рабства у ще страшніше! Але на перших порах Кара-Мустафа скористається підтримкою угорців. І нападе на Австрію до того, як вона знайде собі союзників. Він так і сказав: «Ми розіб'ємо їх поодинці: спочатку Австрію, потім – Ляхистан, і тоді пів-Європи опиниться в моїх обіймах!»
У темряві не видно було Арсенового обличчя, але Сафар-бей відчув, як Арсенові пальці міцно вп'ялися в його передпліччя.
– Ненку, ми повинні щось робити! – гаряче зашепотів він. – Якщо турки розгромлять Австрію, а потім – Польщу, вони знову повернуть на північ, спробують захош'ти Київ. Треба подати звістку в Москву, гетьману в Батурин, а також королеві польському у Варшаву.
– Хто ж це зробить? Арсен тяжко зітхнув.
– Доведеться їхати мені… Більше нікому.
– А Златка?
Козак зітхнув ще тяжче.
– Ех, коли б пощастило вирвати її з рук візира! З якою б радістю я помчав з нею на Україну!
– То, може, передати воєводі Младену, щоб послав своїх гінців? – спитав після довгої паузи Сафар-бей.
– Ні! – рішуче заперечив Арсен. – Надто це важлива звістка, щоб передоручати її комусь іншому.
– То як же бути?
Арсен замислився. Серце його розривалося навпіл. Справді – як бути? Залишити Златку в той час, коли після довгих пошуків нарешті знайшов її і, може, ось-ось пощастить визволити? Та коли?.. Сьогодні? Через місяць? Через рік?.. А чи не буде тоді пізно? Чи не впаде шабля османів і на Австрію, і на Польщу, а потім і на Київ та Москву раніш, ніж він зможе сповістити про цю страшну небезпеку? Ні, Арсене, май силу перебороти себе, пожертвувати найдорожчим заради батьківщини!
Сафар-бей теж мовчав, ніби відчував, яка буря знялася у серці Друга.
Нарешті Арсен порушив мовчанку.
– Поїду я! Так треба, Ненку. А потім – повернуся… Якщо зумієш сам визволити Златку, відпровадь її до батька на Стару Пла-нину… А якщо ні – хай жде мене! Повернуся – визволю або загину!
Сафар-бей стиснув Арсенові руки.
– Ну, тоді рушай!
– Так зразу?
– Гаятись не слід, бо завтра може бути пізно… Поїдеш чаушем до молдавського господаря. Папери я тобі приготував. Гроші – теж.
– Де ж ти їх дістав?
Сафар-бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засміявся.
– Ну, знаєш, був би я великим дурнем, коли б, два місяці везучи казну гетьмана, не заглянув у не!… Я подумав, що нам з тобою гроші в майбутньому потрібні будуть не менше, ніж великому візирові… Ха-ха! І, здається, мав рацію. Тепер вони якраз і знадобляться! Бо шлях твій буде некороткий і нелегкий…
Під звуки тулумбасів і флейт, під веселу гарматну стрілянину виступив із Стамбула султан Магомет у похід на невірних. Шлях його пролягав у країну Золотого Яблука.