Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.
А потім викликали Славка Беркуту.
Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.
А сьомий «Б»? Сьомий «Б» сидів у залі, як одна людина.
— Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось із сьомого «Б».
Головуючий дев’ятикласник, круглолиций і рум’яний, аж надимався від серйозності. Постукав олівцем по столу:
— Прошу без реплік із залу! Порушники порядку будуть виведені!
— Він як мій папуга в клітці! Мабуть, не вміє більше нічого говорити, — прошепотіла Лілі, і сьомий «Б» тихо захихотів у кулак.
— Славку… Ярославе Беркута, що ти можеш сказати товаришам?
— Чому ти так розмовляєш, ніби ніколи мене не бачив?
— Прошу відповідати по суті!
Дуже дико звучали в
пухких рожевих устах головуючого ці слова, безбарвні й колючі, як висохлі будяки.
— Що ж, нехай по суті.
Нема мені що багато говорити — я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано.
Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то… то…
Безліч разів повторював ці слова подумки і був певен, що мусить переконати усіх, не можуть вони не повірити — він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м’ячики від ракеток. Судді вимагали фактів.
— Ти хочеш сказати, що лист — це якась містифікація?
— Ти запевняєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора? Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?
Схиливши голову, Славко уперто не відповідав на запитання. Що ж, коли йому не повірили, Він нічого не говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять що хочуть. А сьомий «Б» вірить? Може, вони думали — Славко Беркута скаже: «Це випадково, це просто безглуздий випадок», і пояснить, як усе трапилось. Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було?
Тиша лежала така глуха і безнадійна, що хлопець раптом подумав: чи не сниться йому все це? Він провів рукою по щоці — рука, виявляється, тремтіла. Стиснув руку в кулак. І шелеснув голосний шепіт Лілі:
— Беркута, ну, чого ж ти мовчиш? Скажи щось, чуєш?
Головуючий знову насупив короткі брівки і знову мовив дивними для хлопчака словами:
— Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запросили її сюди, щоб вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала його і як він дійшов…
Рвучко підвівшись із місця, встав Антон Дмитрович:
— Дозвольте спершу мені, вчителеві вашому і Беркути, розповісти про те, як я виховував його… І вас також!
Головуючий розгубився. В цю мить йому належало постукати по склянці олівцем і закликати порушника до порядку. Але ж порушником був учитель! Що його діяти? Безпомічно озирнувшись, головуючий мовив:
— Попрошу…
Що означало те «попрошу»— важко було сказати. Директор, перехилившись через сусіда, щось мовив Антону Дмитровичу. Однак Антон Дмитрович вирішив скористатися нерішучим суддівським «попрошу».
Він стояв на сцені, звідки звичайно лунали тільки радісні промови, пісні і вірші. Він підійшов до «підсудного» і поклав йому руку на плече.
— Діти, — сказав Антон Дмитрович, — ви знаєте Славка Беркуту?
Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами, зал озвався сотнею голосів:
— Знаємо!
— Який він?
— Хороший! — ствердив сьомий «Б».
— Можна йому — вірити?
— Можна!
Директор щось говорив Варварі Трохимівні, Варвара Трохимівна намагалася спинити Антона Дмитровича, але дарма: зал шепотів, перемовлявся, перегукувався. А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: «Пропустіть, пропустіть!»— і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилась до початку, їй миттю подали стілець, жінка сіла і поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалась, відсахнулась і знову щось сказала. Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою.
— Вибачте, — блідим, непевним голосом втрутилася втомлена жінка. — Я хочу… я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість — ви… власне, ми, бо й моя вина в тім — ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.
Сьомий «Б» — ошалів.
Сьомий «Б» кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.
ЯК УСЕ БУЛО НАСПРАВДІ
А тепер ми майже дійшли до того місця, з якого почали розповідь. Пригадуєте? Вечір, лапатий сніг…
Стефко Вус, вбраний і взутий, лежав на ліжку в непаленій хаті. Лежав і в котрий раз ніби пережовував одну і ту ж думку: «Упали сніги, нікуди тепер не рушиш, не підеш у світ позаочі». Навіть он Бурко — чорний, як коминяр, кіт, повернувся додому з мандрів і гріється, муркочучи, під Стефковим боком. Добре Буркові.
І коли Стефко так думав, у двері хтось дуже тихо і делікатно постукав.
— Принесло когось! — не дуже вдоволено сказав Стефко. — Двері не замкнені, увійдіть, коли не дідько рогатий.
На порозі з’явився Юлько Ващук. Він ніколи не зазирав до Стефка і тепер здивовано розглядався по кімнаті.
— О, якого гостя маю нині! Чого вам треба, вельможний пане?
— Справу маю до тебе, Стефане.
— О, Стефане! — передражнив Стефко. — То це ніби я — Стефан?
— Годі, Стефку, не жартуй. Справді, хочу попросити щось. Ти ж, мабуть, у таких справах бистрий. Треба одному типові… вуха нам’яти. Добре, щоб вік пам’ятав.
Був Юлько якийсь ніби затятий, сам не свій, ніби вдавав когось іншого. Не того мамія пещеного бачив Стефко перед собою і не того пишака, що міг виставити перед Стефків ніс нового черевика і вдарити під крило сороку, — якийсь дивний був Юлько, мовби на щось довго перед тим зважувався, і тепер, зважившись, уже не хотів чи боявся вертати назад.
— При чому ж тут я? — запитав Стефко. — Візьми та й намни. Чи тобі мого благословення треба?
— У тім-то й річ… Я б не хотів…
— Ага, ясно! Моя допомога потрібна?
— Та, власне, так.
— Бач, який хитрий! Чужими руками жар загрібати! Не на того натрапив. Не буду за тебе нікого бити. Хто ти мені — брат чи сват?
— Стефку, але того типа необхідно побити. Він мене скалічив. І взагалі…
— Ага, то це свята помста? Ну, нехай. Коли сам не годен за свою кривду відплатити, то йди до Лопуха. Чув про Лопуха? Той кому хоч вуха пообриває. Маєш адресу…
— Можна сказати, що ти мене прислав?
— Гм, ну ти ж!.. Та кажи, мені що? А кого ти бити збираєшся? Бо Лопух має таку руку, що той тип усе життя потім, на аптеку працюватиме.
— Е, Стефку, чи тобі не однаково? Та ти його, здається, бачив. Пам’ятаєш, у Стрийському парку?
Стефко свиснув, потер щоку:
— Отой? Ну, коли б я знав, то…
— Шкода стало?
— Шкода? Нікого мені не шкода! Мені все одно. Робіть собі що хочете, про мене, то й зовсім зникніть. Що мені до того хлопця? Хто він мені — брат чи сват?
— То я піду, Стефку. Дякую за адресу.
— Дуже мені потрібна твоя дяка.
Юлько повернувся, щоб вийти, і на самому порозі наштовхнувся на Вуса-тата.
— Вибачте, — сказав Юлько, схиляючись за порогом.