Вдома:
— Щось сталося? Якась прикрість, Юльчику? — стривожено зазирала синові в очі мама.
Вона була у біленькому фартушку, такому білому, що Юлько завжди дивувався — як можна мати такий білий фартушок, пораючись на кухні? Коли Юлько сам брався за якусь домашню роботу, він через п’ять хвилин скидався на сажотруса або на мірошника, в залежності від роботи.
— Нічого, мамцю, прошу не хвилюватися, — сказав Юлько, цілуючи матір у щоку.
— Але ж я бачу, Юльчику: щось не так!
— Все так, — сказав він і вдавано веселим голосом запитав — А що доброго сьогодні на підвечірок ти приготувала, мамцю? Так омачно пахне!
Мати зітхнула й сказала:
— А зараз побачиш. Мий руки і ходи їсти.
Юлько скинув черевики, перезувся у домашні капці — підлога була натерта до блиску й самому не хотілося залишати на паркеті сліди.
Миючи руки, хлопець мимохідь глянув у дзеркало, почеплене над умивальником. Побачив власне відображення і підморгнув раптом сам собі: «Ов-ва, знайшов ти, Юльку, причину для журби!»— і ніби справді потішив себе, і вже щиро веселим тоном повідомив:
— Я вже готовий, мамцю. Чи можна їсти?
— Так, так, — похапливо відповідає мати, несучи з кухні тарілку, на якій аж палахкотіла рум’яна смажена картопля з яєчнею.
— А серветочку, мамцю? — ласкаво попросив Юлько і усміхнувся матері.
— Зараз, зараз, — сказала вона і легкою ходою вийшла з кімнати.
«Гарна моя мама, — провів її поглядом Юлько, наколовши на виделку хрумтячу картоплю, — дуже гарна моя мама. Я колись намалюю її портрет, слово честі».
— Дякую, мамцю, — знову всміхнувся Юлько, — Знаєш, ти в мене така гарна! Мамцю, а кава буде?
— Звичайно, Юльчику, — сказала мама і ще раз пішла на кухню.
По вечері Юлько вигідно простягся на канапі, заклав руки за голову. Обводив поглядом кімнату — звична і затишна; мама не дасть ніде порошині впасти; гарно добрані кольори: меблі, хідники на підлозі, квіти у вазі на столі — все створювало лагідний, мажорний акорд, де ніщо не вражає слуху. Тільки Юльків малюнок на стіні — чорна туш на сірому, аж темному, аркуші паперу — якось не в’язався з рештою тонів у кімнаті. Юлько просив маму не івішати малюнка на стіні, а мама, як завжди, переконувала:
— Не відбирай мамі приємності, Юльчику…
Малюнки Юлькові — то вже не були гривасті коні. Зачарувало Юлька місто. Любив його якось дивно, не по-хлоп’ячому, і любив не стільки самий рух, барвистість людської течії, а скоріше затаєну думку, закам’янілість м’язів каріатид і атлантів, різкі переходи від сучасної архітектури до старовини. І пробував передати усе те чіткими чорними лініями на невибагливому тлі сірого паперу. Малюнок на стіні — столітній сторож-ліхтар на площі біля оперного театру. Пляма світла на тротуарі, перекреслена вузькою тінню. І більше ані штриха, лиш якийсь трохи сумний настрій угадувався за тим. Ліхтар дуже сподобався мамі, що ж, коли вона так хоче, нехай собі висить на стіні той ліхтар, Юлько не позбавлятиме маму приємності.
Колись хлопець показував свої малюнки тільки Беркуті,— дитвацтво, Славко мало що тямить у тій справі,— а тепер нехай усі оглядають ліхтаря, бо Юлько має ще інші малюнки, котрих нікому не збирається показувати; своє місто на своїх малюнках, вони належать лише Юлькові, так йому хочеться, та й годі.
— Юльчику, — тихо нагадує мама, — а ти ж, здається, ще до книжок сьогодні не брався.
— Зараз, мамцю, — всміхається Юлько. — Ще собі трохи спочину. — Заплющує очі, тоді в темнині ходять такі червоні кола-дивовиди, як гриви коней, що він малював колись давніше. А ще зажмурки можна побачити, що впіймало око мить перед тим, лиш кольори змінюються. Біле стає жовтим, червоне — чорним…
Юлько потер очі, аж повіки заболіли, скочив з канапки — таки справді треба братися до уроків. Коротенькі розділи в підручниках були зрозумілі, задачі розв’язувалися легко, з домашніми вправами значно менше клопоту, аніж з тими кольорами, що їх бачив заплющеними очима. Або ж з тими розмовами, що їх починає Беркута, з тими його причіпками. Чого хоче від нього Славко Беркута? Колись готовий був за Юлька у вогонь і в воду скочити, тепер не бажає цього робити; не треба, не велика біда, але чого ж чіплятися? Юлько знову заплющив очі і став придивлятися до кольорів у густо-коричневій сліпій темряві.
Взимку вони якось грали в сніжки, до пізнього вечора мокли в липкому снігу, і десь там зосталась Юлькова шапка — чи то збили суперники, чи то сам загубив, вже й гра скінчилася, а Юлько з Славком шукали шапку, і врешті Славко віддав йому свою.
— Ти бери, бери, тобі кажуть! Я ніколи не простуджуюся, сам знаєш.
І пішов Юлько додому у Славковій шапці, була вона геть мокра, одне вухо майже обірвалось, та все ж рятувала од вітру й морозу. Одним словом, шапка…
А одного разу, — Юлько напевно знав, що так воно й було, — Беркута під час турніру програв йому партію в шахи, навмисне програв, аби Юлько став чемпіоном серед п’ятикласників.
Тепер спробуй запитати — «Чого ти чіпляєшся, Беркута?»— обов’язково почуєш: «Не чіпляюсь, а маю рацію…» Та нехай там собі. Юлько все одно тої рації не визнає. Яка там рація? І в чому?
СТЕФКО ВДОМА
— Прийшов, заволоко! Де тинявся?
— Де хотів, — буркнув Стефко, шпурнувши у куток шапку. — А що, татульо скучили за мною?
Старший Вус засміявся, мовби почув приємний жарт.
— Авжеж, скучив! По цигарки нікому піти. Твоя сестричка встромила носа в книжку і не хоче з місця зрушитися, хоч ти їй що!
— Я уроки роблю, — тоненьким світлим голоском пояс нила Настка. — Та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату, дітям не продають.
Стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня стілець, вмостилася на ньому колінами. Писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі — ще гірше. Стіл гойдався і ледве стояв у кутку: тато Вус ніяк не міг зібратися приладнати до стола четверту ногу.
— Нехай вчиться, — сказав Стефко. — Йдіть собі самі по ті цигарки, я не піду, бо змерз і їсти хочеться.
— Ну й діточок мені господь послав! — зітхнув старший Вус, але став натягати плащ, бо коли Стефко казав — ні, таки то вже було «ні». — Не стане жодне в помочі, лиш огризаються. А що, як батько на старі літа розігнутися не годен буде?
— Йдіть, ідіть, тату! Нічого тобі не станеться! Висунься трохи на свіже повітря — засидівся, мохнатієш цілий вечір у хаті, аж місця менше стало!
Бо таки справді у цій маленькій кімнатці старший Вус був ніби зовсім не на місці. Широчезними, крутими плечима затуляв світло, що просякало крізь вікно, і здавалося, ось зараз як лиш крок ступить, переверне і триногий стіл, і саму кімнату. Настка при цьому виглядала ще дрібнішою, худенькою і зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку.
Батько залишив за собою відчинені навстіж двері. Стефко замкнув їх, щось буркнувши під ніс, і запитав у сестри:
— Їсти є що?
— А он, — мовила Настка з-над книги, — на столі…
Стефко взяв склянку молока і вкраяв байду хліба: тим досита не наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком. Дивився на сестру — і дівчина повернула, врешті, до брата вузеньке личко з яскравими цяточками веснянок біля носа (мов їй хто бризнув на обличчя фарбою).
— Знову десь ходив, Стефцю, книжки до рук не брав, учителька приходила, питала, де ти. Доки так будеш, Стефку? Прошу тебе, прошу, а ти все настаро… Учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.
Хлопець мовчав. Допікає Настка, мов жигавка, коли б не Настка отак говорила, він би не стерпів: нікого то не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома чи десь ходить. А Настки просто не слухає. Плеще язиком дівчисько — нехай собі плеще. На те воно й дівчисько, аби язиком плескати.
— Стефку, — вела своє Настка, — я піду в школу-інтернат. Не можу я тут більше.
Настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася Стефкові ота птаха на мокрому листі — аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.