— І ви тоді побились. А взагалі ви дружите, правда?
— Може. Не годна ж людина весь час мовчати. Треба з кимось розмовляти, а більше ні з ким. Хлопці у нас якісь такі... Знаєш, я вигадав якось байку і сказав, що це Шекспір. Вони повірили — про що ж тоді з ними розмовляти?
— Хм, — сказала Лілі, підкидаючи на долоні цукерки, як жонглер у цирку. — А якщо я також... не зовсім Шекспіра читала?
— Дурниці! Ти все одно розумна, ти б здогадалася, що я вигадав.
— Розумна? Як ти? Чи трохи менше? — зморщила носа дівчинка, і раптом впали кутики її вуст, піднялася вгору ліва брова — дівчинці вдалася Юлькова гримаса, трохи поблажлива, трохи зневажлива. З такою гримасою дивився Юлько на білий світ.
4. Блакитнi печери
Розвалився Юлько Ващук на вчительському стільці, далеко простяг ноги і пояснює:
— Розумієте, хлопці, треба мати просторове уявлення і абстрактне мислення. Без цього неможливо творити. Мислення можна розвинути. Щоденний тренінг — і навчитеся всього на світі...
— Тре-ен-інг! Чи ти вже не годен говорити, як нормальні люди? Ну, тренування, вправа, то ж ні — тренінг!
— Слухай, Беркуто, — закостричився Юлько. — Чого ти завжди до мене чіпляєшся? Кожен говорить так, як йому на це дозволяє словниковий запас.
Із Юльком сперечатися — все одно, що кам’яну брилу на дуель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації.
Витягаю з портфеля підручник і читаю, затуливши долонями вуха.
Тепер Юлькова мова звучить приблизно так:
— У... ге-уууу — взвшшшшшш...
Тренінг! Ну й Ващук!
Я навіть не почув, як продзеленчав дзвоник, лиш побачив, що сідають усі за парти, і з того зрозумів — зараз почнеться урок. У клас зайшов Антон Дмитрович. Прискіпливо подивився, чи охайно висить карта, навіщось оглянув указку і почав урок.
Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано. Візьме й запитає, наприклад:
— Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор? Конго — єдина ріка на світі, яка двічі перетинає екватор. Вона протікає на території...
Я знав: надовго запам’ятається те, що ріка Конго двічі перетинає екватор, і те, які народи живуть на берегах величезної ріки. І хто перший досліджував африканський континент, і хто писав книги про Африку. Я запам’ятовую все, що говорить на уроках географії учитель, і аж ніби всередині щемить від того, що не може людина за своє життя обійти цілий світ. Адже я не побачу, як ріка Конго двічі перетинає екватор, і навряд чи потраплю на Північний полюс або ж на Памір. А мені так хочеться бути водночас усюди: і на березі Амазонки, і на Чорному морі, і на Байкалі.
Коли я вперше побачив географічну карту, і мама пояснила, що міста на ній позначаються кружечками, стало дивно: як же — і вулиці, і будинки, і люди — все це тільки кружечки?
Мама сказала:
— Усі вулиці просто неможливо показати на карті, їх занадто багато. От коли виростеш великий, поїдеш у ці міста — і вони перестануть бути для тебе просто кружечками на карті.
А потім мама розповідала мені про міста, які бачила сама, — про маленькі і більші, не схожі одне на одне і не подібні на Львів, де мама народилась і ходила до школи; де навесні дивилась, як парують під першим теплом сонця тротуари, а восени збирала каштани. Зовсім як я...
Антон Дмитрович викликав до карти Ващука. Юлько не затинається зовсім, коли відповідає урок, мовби йому це заввиграшки. Говорити він уміє гарно, це правда, та й взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне, — і не береться за те. Знов я про Юлька так думаю, що він сказав би: «Чого чіпляєшся до мене, Беркуто?» А я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа.
Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: «Ну що ти вмієш?» — то я аж починаю знічуватись або ж сперечатися, хоч би й потреби не було. А часом, коли справді треба сперечатися і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося.
Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. Я розповів Юлькові, що їздив з батьком до Страдчого — невеликого села під горою, залісненою й стрімкою, на самому вершечку якої стара-престара дерев’яна церква. А низом — печера.
— Пусти зайця в печеру — він аж під Києвом з другого боку вискочить, — жартували страдчівські хлопчаки.
А ще казали, немов у тій печері в давнину татари спалили мешканців села, котрі заховалися від татарської неволі. Тому ніби й село Страдчим зветься. Ото ми з татом і ходили до тієї печери.
«У нашого малого нове захоплення, — сміється мама, — гляди, трохи повдаєш із себе спелеолога та й покинеш, як не одно кидав».