Вимовляв своє прізвище подумки, пошепки, майже вголос, і воно здавалося неприємним, чужим, воно не мало нічого спільного з ним самим, ніби жило собі окремо. Чому ж він має відповідати — завтра і ще потім не раз, напевно: «Це твій батько, так?»
Чому він мусить — за тата?
«Ходи, покажу тобі диво, сину!»
Вони потрапили в завулок, де не буває сонця ані зранку, ані пополудні. Надійшла саме призахідна година, десь там на широкій вулиці сонце котилося дахами високих будинків, а сюди впав лише відблиск — на дроти. Червленим золотом пливли над сірою вулицею тролейбусні дроти і здригались, ніби от-от розіллється, впаде на землю важкими, недзвінкими краплями золото.
Ващук. Юлько Ващук. То це твій тато?
Ні. Не мій. То хтось інший. Не мій тато. Він ніколи ніякої книги не писав. Та кажу ж вам, не він. Дайте мені спокій, я ж сказав. І взагалі, що вас те обходить? Мій тато — не мій; Ващук я — не Ващук? Дайте мені спокій.
Був би ти хлопцем, я б знав, тату, що казати, а як розмовляти з тобою? Удавати, ніби нічого не трапилось? Можна й удавати.
«З мене Ріхтера не буде...».
«Звичайно, не буде. Байдиги плетеш. Не буде. Але яке це має значення?»
«Ходи, я покажу тобі диво...».
«Чи хто прийде на поклін до моїх будинків, як ми приходимо на старе місто?»
«Мовчи, сину, то я сам до себе...».
«Коли людина не певна, що її праця зостанеться надовго, то чи варто взагалі братися за ту працю?»
«Мовчи, сину, то я сам до себе...».
Ти самого себе одурював, тату? Сам до себе...
Навіщо ти так зробив, слухай, ти можеш сказати, навіщо ти так зробив?
То твій тато, Юльку, та признайся, то ж твій тато!
Неправда. Дурниці. Хіба ви не бачите — я не маю часу розмовляти з вами. Дайте мені спокій, я ж вас просив уже, здається. Якщо мій тато користується чужими думками, то запитайте в нього, навіщо він так робить, а я не маю найменшого відношення до цієї історії.
Яке мені діло до цього? Ну й що з того, що я Ващук? Що з того, скажіть, будь ласка?
А вдома? Як удома?
Мама:
— Трапилось щось, синку? Якась прикрість, Юльчику?
— Ні, мамцю, нічого. (Ніби ти, мамо, не знаєш сама, що трапилося!)
— То гарно, Юльчику, може, хочеш вечеряти?
Тато:
«Ходи, я покажу тобі диво...».
Ні, тату, дякую, я маю робити уроки. (Невже ти не розумієш, що дива не буде? Що тролейбусні дроти тепер не виглядатимуть золотими? Осінь надворі, тату. Так, так, глуха осінь...)
Зрештою, може, це й не так важко: удавати. Всі троє удаватимуть.
Усі троє удаватимуть (ніби нічого не трапилось). Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі?
«Мовчи, сину, то я сам до себе...».
16. Дискусiя за партою
— Привіт чемпіону!
— Кубок твій?
Сьомий «Б» вірив у спортивну зірку Славка Беркути. Сьомий «Б» вважав, що має право на зустріч з переможцем, але клас спіткало розчарування — кубка не було. Команда виступила добре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.
Андрій Степанович не дорікав. Тільки хлопці махнули рукою: «Ну от, а ми на тебе надіялись! Ех ти!»
— Давай проаналізуємо, — сказав Андрій Степанович. — Що вийшло? Поки було напруження волі, ти весь зібрався, вивчав суперника — і виграв. Коли ж тобі раптом здалося, ніби успіх забезпечений і без боротьби, ти розм’як і розслабився — твою слабкість миттю відчули. І ось маєш замість першого чи другого — тільки четверте місце.
Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запримітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не сподівався виграшу, — та ще й у Беркути! — тим Славко ганебно програв. Він подумав: «Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка».
Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку виправити не міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, хлопець весь розкис; розкис — і програв ще двічі!
Найприкріше було, що перший день змагань минув чудово. Фотокореспондент схопив на плівку цікавий момент бою, і хлопець, сам себе не впізнаючи, розглядав сіру фотографію в газеті.
Хороший то був день. Ходили містом, їли морозиво, хоча й прихопив приморозок, все одно їли морозиво і купили торт — справжній палац із солодкого крему і ще чогось дуже смачного: чи то горіхів, чи то шоколаду.