«Палац» купили на честь Славкового дня народження. Повідомляючи про результати першого дня змагань, так і сказали: «Одному з учасників змагань, Ярославу Беркуті, сьогодні сповнилося чотирнадцять років, і свій день народження він добре відсвяткував, вигравши усі бої».
Найголовніший, звичайно, був подарунок Андрія Степановича. Він дав Славкові чудову шпагу, новеньку шпагу з дзвінким, як струна, клинком і блискучою гардою. Ручка її лежала в долоні зручно, мов прикипала, і шпага здавалася продовженням руки, напрочуд необхідним продовженням руки.
Славко від задоволення почервонів і навіть забув подякувати.
— Ну, Беркуто, з такою шпагою не виграти першість — просто ганьба! — не приховуючи заздрості, казали хлопці. Вони й не сумнівалися, що він виграє.
Маєш тобі, виграв! Вгадали, ворожильники!
Звичайно, ті, хто зайняв дванадцяте чи навіть десяте, могли тільки мріяти про четверте, але Славко повинен був мати перше! Перше, а не четверте, тільки перше!
Показати в класі газету з фотографією? Ні, це не мало жодного сенсу. Враження не справило б зовсім, бо фотографію робили не останнього, а першого дня змагань. Фотографія тепер була скоріше докором, аніж радістю.
Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не привіз кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того не давали. І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий голос Юлька:
— Ай-яй-яй, а ми тут приготували урочисті промови для привітання олімпійця.
Юлько готував промови?! Може, він ще й засмучений Славковою невдачею? Аякже!
— Ти повторюй ту промову щовечора, може, для іншого випадку згодиться!
— Тихо! Юпітер гнівається!
Шпагу, подаровану Андрієм Степановичем, Славко заховав і вирішив не брати до рук доти, доки сам не відчує, що має на це право. Дав собі слово: через рік увійти до збірної, самому собі поклявся і надумав не порушувати присяги, хоч би чого це йому коштувало.
— Тільки ж гляди, про науку не забувай, — сказала мама. — Ти завжди з крайності в крайність впадаєш, не можеш рівно.
— Я ж не паровоз, щоб рівно, як по рейках. Я людина, — глибокодумно зауважив Славко.
Мама пожартувала:
— Ти в мене стаєш філософом.
Син не відповів — він думав про щось, зосереджено звівши брови.
— Про що ти думаєш, синку?
— А так, мамо, ні про що, — сказав він, і мама раптом із сумом подумала, що тепер вона знає про Славка трохи менше, ніж тоді, коли той навіть говорити не вмів. Тоді було значно простіше. А ось тепер: «Ні про що, мамо».
— Мамо, знаєш, я тепер ще й легкою атлетикою займусь. Треба — для загального розвитку!
— А чи не краще б тобі для загального розвитку до уроків узятись? — раптом обурилася мама. — От я скажу Андрієві Степановичу, що спорт на тебе погано впливає.
— Ой мамочко, не кажи! — засміявся Славко, обхопив маму за плечі і закружляв з нею по кімнаті.
— Чекай, чекай, ти мені зачіску зіпсуєш! — сказала мама. А сама подумала, що Славко миттю знаходить спосіб врятуватися від її справедливого гніву.
Так, від маминого гніву можна було врятуватись. А от від власної зраненої гордості і від кепкувань — хай і не злих — порятунку не знайдеш. Хіба ж поясниш, у чому справа? Спорт — це спорт. Програв — значить, програв. І нема для тебе жодного виправдання. Люди часом з переломом руки беруть участь у змаганнях. Одного разу дівчинка-ковзанярка на льоду танцювала, рука в гіпсі, а вийшла на друге місце. Тут уже, мабуть, починається отой вимір максимального навантаження.
І Славко малював на уроці ніким не відкриті материки, обмірковуючи, як збільшити навантаження. Однак способи на це самі собою не вигадувалися. Їх, мабуть, треба відкривати, як материки. Як Північний полюс. Як істину про те, що Земля обертається довкола Сонця. Колись за таке відкриття платили життям. А чим треба заплатити, щоб пізнати міру власних сил і можливостей? Адже від цього залежать і відкриття.
«Стаєш філософом», — повторила б мама.
Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Сидів за однією партою, переписував з дошки ту ж задачу. Тепер би Славко не списав у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв’язання, Славко вибрав би не те, яким скористався Юлько. Та чомусь не міг би признатися відверто Юлькові, що не може прийняти його таким, як він є.
Чому ж ти не кажеш нічого вголос, Славко Беркуто?
Може, тому, що колись сам дуже хотів сісти за одну парту з Юльком Ващуком, найкращим учнем у класі, який так розв’язував задачі, як ти по деревах лазив? Який прочитав стільки книжок, скільки ти забив м’ячів у старий паркан, що правив за футбольні ворота. Ти так хотів сидіти з Юльком, що — аж сором згадати, розвеза, та й годі — заплакав, бо вчителька сказала, що сидіти вам разом ніяк не можна: Юлько високий, а ти Котигорошком був тоді, Славку Беркуто.