Боїшся, Юлько тебе не зрозуміє? Не зумієш пояснити, чого ти хочеш!
Учора він був тобі другом, Славку. Як же це виглядатиме, коли сьогодні ти скажеш раптом, що тобі чимось не до вподоби Юлько Ващук? І не зможеш як слід пояснити, чим же таки не до вподоби?
Хіба те, що Юлько сміється, штовхаючи ногою сороку з перебитим крилом, може бути причиною нехоті до нього?
Розберись у своїх симпатіях, Беркуто. Хоч у правилах для учнів і не сказано, що треба любити усіх однокласників, однак спробуй зрозуміти самого себе і свого друга. Може, розібратися в симпатіях і антипатіях — це також визначити міру максимального навантаження?
Цікаво, а яке максимальне навантаження може витримати Юлько Ващук?
— Слухай, Юльку, яке максимальне навантаження ти можеш витримати?
— Що?
— Я питаю, яке максимальне навантаження ти можеш витримати?
— Я не машина. І взагалі, не маю наміру вступати з тобою в дискусії на уроці.
— Дискусії! Ну, чому б тобі не сказати — супе-речки?
— Знову ти чіпляєшся до слів. Скажи чесно, чого ти від мене хочеш? Ти, може...
Варвара Трохимівна, учителька математики, постукала олівцем по столу:
— Беркуто! Ващук! Я до вас звертаюся чи не до вас? Втретє прошу припинити розмову, а ви ніби й не чуєте.
Славко насупився. Юлько пояснив:
— Пробачте, ми справді не чули.
17. Битися iз беззбройним
Спочатку я вирішив, що мені привиділося. Скинув маску, знову глянув на вхідні двері — ні, таки правда: на порозі залу стояли Юлько і Лілі. Давно Юлько не приходив на мої тренування, я навіть не міг би згадати, коли це було востаннє.
Я підійшов до них:
— Подивитися хочете?
— Так, — сказала Лілі. — Ти ще не збираєшся додому?
— Ні, тільки недавно почали. Сідайте он там! — показав я на лаву, де сам любив сидіти, коли дивився, як інші працюють. Раніше Юлько теж не раз там сидів. Цікаво, чого це він вирішив прийти?
Вони сіли. Я вернувся на доріжку. І раптом відчув, що страшенно хвилююсь. Костюм аж наче став тісний і заважав рухатись. Уперше подумав, чи гарно виглядаю? Чи не здається дикою і смішною фігура людини у такому незвичному одязі?
Чому вони прийшли? Просто так чи не просто так? Червона лампочка підморгнула — є укол! Я навіть не помітив, як це трапилось. Видно, битися можна механічно. Як читати вірша напам’ять, не думаючи, що означають окремі слова. Краще не поглядати в той бік, де вони сидять, бо можна й не спостерегти небезпеки, у фехтуванні все відбувається блискавично.
Коли бій закінчили, я підійшов до них знову. Маску вже не скидав — лоб мокрий, не хотілось, аби Юлько бачив, як я втомився.
— Лілі мене сюди привела, — сказав Юлько, ніби вгадав мої думки. — Не лихопомна, забула, що ти не прийшов на прем’єру.
Добре, що на мені зараз маска. За маскою нічого не видно.
— Я не міг. У мене була прикидка перед змаганням.
— А я думав, що спортсмени не ходять до театру.
Я, мов дурник, повторював:
— Слово честі, не міг, це було дуже відповідальне змагання. І тоді якраз вирішували, хто має їхати.
— Міг би й не їхати, — сказав Юлько, — все одно кубка не привіз.
— Не твоя турбота. Привіз чи не привіз — тобі хіба не все одно!
— Не треба, хлопчики, — попросила Лілі, вона поглядала якось ніби злякано. — Юльку, не треба, ми ж прийшли подивитися.
Коли б хто здогадався мене покликати, все було б інакше. Нічого, може б, не трапилось. Однак ніхто мене не покликав, тоді я сам сказав:
— Ну гаразд, треба працювати.
— Працювати? — тепер уже Юлько вчепився за моє слово, як я чіплявся за його. — Ніколи б не подумав, що розмахувати довгими шпичками зветься роботою.
— Чого ти такий, Юльку? — сказала Лілі.
— Уяви собі, зветься!
— По-моєму, робота — головою думати, а тут голова ні до чого. Вистачить пари довгих ніг.
— Ти впевнений? Хотів би я побачити, чи вистачить тобі твоїх довгих ніг.
— Спробуймо! Я доведу тобі, що ти даремно пропадаєш тут цілими вечорами. За один вечір я...
— Лови шпагу!
— Хлопці! Ну, що ви, хлопці! Не треба! — просила Лілі.
— Нічого, ти побачиш — я виглядатиму не гірше від нього, — сказав Юлько, скидаючи пальто.