Аргументи Антона Дмитровича здавались, мабуть, директорові необґрунтованими й наївними, бо він доводив своє — спокійно, розважливо, ніби йшлося про придбання для школи наочного приладдя, а не про долю учня:
— У нашій школі не траплялося нічого подібного. Коли раптом у здоровому, дружному колективі з’явилось хворобливе явище, його слід ліквідувати. Товариські суди практикувалися у багатьох школах, і це давало добрі наслідки. Не розумію, чого ви заперечуєте проти думки вчительського колективу. Зрештою, ми б виглядали смішно, якби відмовились од свого рішення.
Дивлячись, як директор байдуже переставляє на столі чорнильницю, прес-пап’є, як охайно протирає підставку до календаря якимось папірцем, Антон Дмитрович намагався стримати роздратування й гнів, пробував заспокоїтись і собі.
— Думаю, що коли б я був у ці дні в школі, до такого рішення не дійшло б. Дозволяти дітям бавитись у дорослих і чинити суд над старшими, вартими всілякої поваги людьми, — це ж не тільки антипедагогічно, це навіть страшно. Так можна травмувати дитину. Беркута вже навіть зараз не схожий на себе. Ви бачили, які в нього очі? Холодні, злі, і в той же час по-дитячому ображені.
— У школі надто багато дітей, я просто не встигаю приглянутися до кольору їхніх очей, — знизав плечима директор.
— Я йому кажу, що розповідав про Блакитні печери на цій нараді, і спеціалісти-слелеологи зацікавились, а він мені відповідає: «Антоне Дмитровичу, я тепер уже ніякою спелеологією займатися не буду, мені не потрібна спелеологія, мені взагалі все байдуже...». І дивиться на мене спідлоба. Славко Беркута ніколи так не дивився. Я прошу його пояснити, як стояла справа з тим вином, а він одвертається і мовчить. Ви розумієте, що це значить?
— Ясна річ: закономірна поведінка упертого шибеника!
— Чому шибеника? Як можна так переконано твердити...
— Очевидно, ми мало знаємо наших учнів. Не заглиблюємося у їхні душі. Можливо, все почалося давно, а ми не помітили, не знали, тому й змушені тепер вирішувати справу колективно.
О другій годині дня:
Втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями, постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кімнаті міліції привчила її до уважності. Запам’ятовувала обличчя та інтонації, звертала увагу навіть на жести й одяг. Ця дівчинка, що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні — аж зіниць не видно — очі і світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка хвилювалась, вона узяла до рук аркуш паперу, що лежав на столі, шматувала його дрібненько, сама того не помічаючи.
Дівчинка говорила:
— Беркута не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може, він там стояв з ними, а потім не хотів називати їхні прізвища, може, він і справді не знав... Беркута такий... він не міг, якщо ви не вірите мені, то запитайте у наших, кого завгодно з сьомого «Б» запитайте, вони вам скажуть. Вони стоять на вулиці. Беркута не такий, це просто непорозуміння.
— Я хочу тобі вірити, дівчинко, мені подобається, що ти прийшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється од того, що насправді було, як ти гадаєш, що це означає?
Дівчинка розсипала на столі клаптики паперу, знову зібрала їх докупи:
— Беркута не відмовляється, він взагалі нічого не говорить… він каже: «Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати». Він страшенно гордий, Славко Беркута! І коли буде оцей суд, то...
— Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу. Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження, бо анітрохи не скидався на хулігана.
— Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться... Не міг він!
Старша співрозмовниця усміхнулася, і тоді її невиразне, нічим не примітне обличчя раптом ожило, ніби вона вийшла із затінку на яскраве сонце.
— Добре, що він фехтувальник і спелеолог. Але ж не це визначає людину. Хіба ти прийшла сюди до мене тому, що він фехтувальник і спелеолог?
— Та ні, не тому, ви правду кажете. Ми тому... Ми всі знаємо, який він.
— Поясни, що ти мала на увазі, коли згадала про суд, — попросила жінка.
...На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата й хлопці з сьомого «Б».
— Що вона тобі сказала?
— Ти їй усе пояснила, Лілі?
— Буде суд чи ні?
— Вона дуже симпатична. Вона телефонувала в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може і не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов’язково прийти на суд.