— Вона захищатиме Славка чи навпаки?
— Не знаю. Звідки я знаю, що вона робитиме, вона сказала, ніби Славко справив на неї приємне враження.
— Чого той Беркута мовчить!
— Потрібно йому було з тими хлопцями зв’язуватись!
Сьомий «Б» непокоївся. Сьомий «Б» хотів допомогти Славкові Беркуті.
22. Також о другiй годинi дня
— Слухай, почекай! Слухай, Ваврик, тобі... у тебе... Це ти несеш папірець до мене додому?
— Ну, я... Я не сама, у мене доручення. І взагалі, пусти мене, Беркуто!
— Ото ще. Зовсім я тебе не тримаю. Слухай, Ваврик, віддай мені цей папірець. Я сам передам його.
Славко знову, — котрий уже раз протягом останніх кількох днів, — картав себе за слабкодухість: отак принижуватися перед кимось! Але хлопцеві здавалося, що коли мама прочитає цей папірець, то раптом світ піде шкереберть, обов’язково скінчиться все добре в його, Славковому, житті і почнеться безпросвітна темрява. Коли б можна було так зробити, аби мама нічого не знала.
Славко не дивився на дівчинку, він поглядав на сусідній будинок, власне, на одне вікно в сусідньому будинку: там хтось відхилив фіранку, бачив усю вулицю, Славка і дівчинку на прізвище Ваврик, якій доручили віднести Славковій матері «повістку на товариський шкільний суд». А дівчинка дивилася на хлопця — на міцне, хоч по-дитячому кругле підборіддя, на широкі брови, одна трохи ближче до перенісся, ледь здригається, а над нею — розтала сніжинка; на його густі вії, що темними підківками впали на обличчя, коли хлопець опустив очі. Але дівчинці Ваврик з восьмого «А» зовсім дарма, які в Славка вії і брови, їй треба, аби хлопець не вимагав неможливого, бо вона мусить виконати доручення. І дівчинка ступила крок убік, щоб рушити далі, а Славко переміг у собі бажання заступити їй дорогу і видерти портфель, і відібрати осоружний папірець, де написано, що мама повинна прийти на суд. Над верхньою губою в нього виступили крапельки поту, він зітер їх рукавицею, стояв і дивився, як іде дівчинка Ваврик, як переходить вулицю, як погойдується у неї в руці портфель, а в портфелі лежить записка.
«Вам повістка на суд», — скаже дівчинка і простягне мамі папірець.
О третій годині:
— Вам повістка на суд, — сказала дівчинка і подала Славковій матері конверт.
— Як, як? — перепитала Марина Антонівна. — Ти, дівчинко, мабуть, помилилась. Який суд?
— Шкільний, — незворушно мовила посильна. — Судитимуть Славка Беркуту.
— Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?
— А там довідаєтесь, — так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж прозорими очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення. — Ну, все, я піду, — ще сказала вона і додала: — До побачення!
— До побачення, — механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала в руках конверт і не наважувалася розірвати його.
Увечері, десь близько дев’ятої години: Славко Беркута прийшов додому.
Обережно, немов боячись доторкнутися до сина, Марина Антонівна пропустила його в коридор. І по тому, як вона дивилася кудись повз нього, як удавано байдужим голосом повідомила:
— На тебе тут чекали, сину, — Славко зрозумів, що мама знає все.
— Хто, мамо?
— Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.
— А... а... Вона не сказала, про що?
— Ні. Вона взагалі нічого не говорила.
— А тато вдома?
Мама продовжувала удавати, ніби нічого не трапилось. Чому вона так поводиться? Може, боїться? Може, не вірить?
Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:
— Вдома. Зараз повечеряємо.
Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?
А ще пізніше тато підійшов до Славка.
Тато узяв сина за підборіддя, підвів його голову:
— Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?
І від лагідного батькового руху, від ласкавого «мій хлопчику» Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: «Один раз повірили — досить. Досить».
— Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!
Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:
— Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Ніхто! Я сам піду!