Тато не погрожував: «Я їм покажу! Влаштовувати судилище! Травмувати дитину!» Ні, тато нічого такого не говорив. Він розумів: хлопцеві доведеться ходити до школи, вчитись у вчителів, які вирішили судити його, не встановивши вини, і тато не кричав і не говорив ніяких гучних слів. Він просто хотів прийняти удар на себе і врятувати Славка, і пояснити всім, що його син не міг бути винен. Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:
— Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім — навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти... тоді... тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра до школи, тату!
23. Cуд
Великий зал став тісний і душний від того, що туди намагалася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.
За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними і навіть грізними. Вони супили брови. Стискали вуста, їм було доручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.
Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.
А потім викликали Славка Беркуту.
Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі була мама. Здалеку вона зовсім не відрізнялася від школярки, і Славко боявся чомусь за неї.
А сьомий «Б»? Сьомий «Б» сидів у залі, як одна людина.
— Не здавайся, Беркуто! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось із сьомого «Б».
Головуючий дев’ятикласник, круглолиций і рум’яний, аж надимався від серйозності. Постукукав олівцем по столу і нагадував:
— Прошу без реплік із залу! Порушники порядку будуть виведені! Попереджаю!
— Він як мій папуга в клітці! Мабуть, не вміє більше нічого говорити, — прошепотіла Лілі, і сьомий «Б» тихо захихотів у кулак.
— Славку... Ярославе Беркуто, що ти можеш сказати товаришам?
— Чому ти так розмовляєш, ніби ніколи мене не бачив?
— Прошу відповідати по суті!
Дуже дико звучали в пухких рожевих устах головуючого ці слова, безбарвні й колючі, як висохлі будяки.
— Що ж, нехай по суті. Нема мені що багато говорити — я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то... то...
Безліч разів повторював ці слова подумки і був певен, що мусить переконати усіх, не можуть вони не повірити — він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м’ячики від ракеток. Судді вимагали фактів.
— Ти хочеш сказати, що лист — це якась містифікація?
— Ти запевняєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора? Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?
Схиливши голову, Славко уперто не відповідав на запитання. Що ж, коли йому не повірили, він нічого не говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять що хочуть. А сьомий «Б» вірить? Може, вони думали — Славко Беркута скаже: «Це випадково, це просто безглуздий випадок», і пояснить, як усе трапилось. Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було?
Тиша лежала така глуха і безнадійна, що хлопець раптом подумав: чи не сниться йому все це? Він провів рукою по щоці — рука, виявляється, тремтіла. Стиснув руку в кулак. І шелеснув голосний шепіт Лілі:
— Беркуто, ну, чого ж ти мовчиш? Скажи щось, чуєш?
Головуючий знову насупив короткі брівки і знову мовив дивними для хлопчака словами:
— Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запросили її сюди, щоб вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала його і як він дійшов...
Рвучко підвівшись із місця, встав Антон Дмитрович:
— Дозвольте спершу мені, вчителеві вашому і Беркути, розповісти про те, як я виховував його... І вас також!
Головуючий розгубився. Згідно з протоколом йому належало постукати по склянці олівцем і закликати порушника до порядку. Але ж порушником був учитель! Що його діяти? Безпомічно озирнувшись, головуючий мовив:
— Попрошу...
Що означало те «попрошу» — годі було сказати. Директор, перехилившись через сусіда, щось мовив Антонові Дмитровичу. Однак Антон Дмитрович вирішив скористатися нерішучим суддівським «попрошу».