Стоїть на вулиці хлопчик, стоїть і дивиться, як дівчинка миє вікна, йому трохи моторошно від того, що вона висить над вулицею, мов ластівка, що причепилась до свого гнізда, і хочеться покликати її:
— Агей, Лілі!
І страшно сполохати криком.
Тому хлопець чекає, поки його врешті помітять. А потім махає рукою: чи не могла б ти зійти униз, Лілі?
Унизу шарудить жовта осіння листовійниця. Горять у парках вогнища — мовби сухе листя, раптом само спалахнувши, обертається терпким димом, і з тої сірої димової куделі прядуться м’які нитки бабиного літа. Під сонцем палахкотить бруківка, і по ній течуть трамвайні рейки. Вулиця — як довга казка, яку можна оповідати без кінця.
На околиці — нові, сучасні будинки з різнобарвними квадратами маленьких балконів. Середина вулиці — дев’ятнадцяте століття, на заіржавілому флюгері значиться: 1887 рік, а втомлений, з напруженими м’язами атлант підпирає сіру брилу балкона. Якщо ж спуститися вулицею вділ, до центру, то потрапиш на старий Львів, де вулиці-сутіски нагадують прорубані в горах тунелі.
— «Се же король Данило, князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі, і украсі є разнолічними красотами...».
— Де ти це чув, Юльку? — питає дівчинка.
— Не чув. Десь вичитав. Слухай, Лілі, чи не здається тобі, що тут, на старому місті, не тільки ми ходимо? Наші предки залишилися тут навіки — невидимі, як духи.
...І попливло місто із схилів Княжої гори, як ріка, рушило на долини і пагорби, убрало їх у каміння.
У чорні брами на Ринковій площі вступають у дивних шатах горожани. В аптеці на Ставропігійській у мідному важкому начинні товче сухі зіллиська схожий на ченця аптекар. Вулицею котиться віз із колесами, оббитими залізом. До металевих ободів додумалися тільки в п’ятнадцятому столітті. Першу аптеку відкрили у Львові в сімнадцятому.
А газові ліхтарі перед ратушею запалювали ще навіть після війни, всього двадцять років тому.
Рвалися до валів татарські лучники. Середньовічні школярі, які, може, годину тому спокійно сиділи, слухаючи казань мудрого ритора чи гарними тенорами та молоденькими підбасками витягали чисту ноту за кантором — учителем співів, — тепер бралися до зброї, щоб захистити місто.
Вирушали походом проти німецьких полчищ відважні воїни, на їхніх знаменах золотом і блакиттю відливався герб міста, а в замку тужила за батьком князівна-галичанка з гарним дрібненьким обличчям Лілі...
Події змішалися в уяві хлопця, вигадка сплітала і в’язала докупи все, як назва вулиці єднала старі й нові будинки.
Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем. Знишка позирав на дівчинку, аби упіймати її погляд і знати, чи уважно вона його слухає, однак бачив тільки біле пасмо волосся над чорною бровою, зав’язану довкола шиї зелену хустину та жовтий листок, який Лілі тримала в губах.
— Слухай, — сказав Юлько. — Слухай, Лілі, я прочитаю тобі вірші… Хочеш?
— Хм.
— Я їх ще нікому... Це мої вірші, я тобі першій...
— Хм.
Юлько ковтнув слину, відкашлявся, бо раптом пересохло в горлі:
— Очима таємничими, як підземні озера,
Ти мене вабиш кудись і кличеш.
Я хочу розгадати символ твого обличчя,
Я хочу знати, куди мене кличеш...
— Хм... Це ти про кого?
— Так. Ні про кого.
— А ти бачив підземні озера? Ні? Це тобі Беркута розповідав, що вони — таємничі?
Жовтий кленовий листок здригався на губах, коли дівчинка говорила.
— Чому Беркута? Ніхто мені нічого не казав.
— Бо він, мабуть, бачив ті озера. Він же спелеологією цікавиться.
— Знаю, — сказав Юлько. — Це я йому ідею підкинув.
— А! — мовила Лілі і несподівано засміялася: — Слухай, ти любиш барбарис? Я маю десять копійок, дай ще вісім — і буде сто грамів барбарису. Він кислий, і від нього язик червоний стає.
Юлько теж засміявся — що ж, барбарис так барбарис. Незвичний настрій розвіявся: у чорні брами не входили горожани в середньовічних шатах, не було в аптеці заклинача-ворожбита над зіллям, не чатувала на валах сторожа... І Лілі вже не нагадувала галицьку князівну. Вона буденно розгортала з паперу липкі цукерки, від яких язик робиться червоний. І розмова почалася зовсім буденна.
— А ти зараз не такий, як у школі.
— Може, не знаю. Мені здається, що я завжди такий... А пам’ятаєш, як ти прийшла до нас у клас?
— Угу. Тоді Беркута ще стріляв з водяного пістолета... А ти сказав про це вчителеві. Навіщо ти сказав?
— А звідки я знаю? Я вже не пам’ятаю.