— Я ж не паровоз, щоб рівно, як по рейках. Я людина, — глибокодумно зауважив Славко.
Мама пожартувала:
— Ти в мене стаєш філософом.
Син не відповів — він думав про щось, зосереджено звівши брови.
— Про що ти думаєш, синку?
— А так, мамо, ні про що, — сказав він, і мама раптом із сумом подумала, що тепер вона знає про Славка трохи менше, ніж тоді, коли той навіть говорити не вмів. Тоді було значно простіше. А ось тепер: «Ні про що, мамо».
— Мамо, знаєш, я тепер ще й легкою атлетикою займусь. Треба — для загального розвитку!
— А чи не краще б тобі для загального розвитку до уроків узятись? — раптом обурилася мама. — От я скажу Андрієві Степановичу, що спорт на тебе погано впливає.
— Ой мамочко, не кажи Андрію Степановичу! — засміявся Славко, обхопив маму за плечі і закрутився з нею по кімнаті.
— Чекай, чекай, ти мені зачіску зіпсуєш! — сказала мама. А сама подумала, що Славко миттю знаходить спосіб врятуватися від її справедливого гніву.
Так, від маминого гніву можна було врятуватись. А от від власної зраненої гордості і від кепкувань — хай і не злих — порятунку не знайдеш. Хіба ж поясниш, у чому справа? Спорт — це спорт. Програв — значить, програв. І нема для тебе жодного виправдання. Люди часом з переломом руки беруть участь у змаганнях. Одного разу дівчинка-ковзанярка на льоду танцювала, рука в гіпсі, а вийшла на друге місце. Тут уже, мабуть, починається отой вимір максимального навантаження.
І Славко малював на уроці ніким не відкриті материки, обмірковуючи, як збільшити навантаження. Однак способи на це самі собою не вигадувалися. Їх, мабуть, треба відкривати, як материки. Як Північний полюс. Як істину про те, що Земля обертається довкола Сонця. Колись за це відкриття заплатили життям. А чим треба заплатити, щоб пізнати розмір власних сил і можливостей? Адже від цього залежать і відкриття.
«Стаєш філософом», — повторила б мама.
Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Сидів за однією партою, переписував з дошки одну й ту ж задачу. Писав чорнилом із спільної, на двох, невиливайки. Тепер би Славко не списав у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв’язання, Славко вибрав би не той, котрим скористався Юлько. Та чомусь не міг би признатися відверто Юлькові, що не може прийняти його таким, як він є.
Чому ж ти не кажеш нічого вголос, Славко Беркута?
Може, тому, що колись сам дуже хотів сісти за одну парту з Юльком Ващуком, найкращим учнем у класі, який так розв’язував задачі, як ти по деревах лазив? Який прочитав стільки книжок, скільки ти забив м’ячів у старий паркан, що правив за футбольні ворота. Ти так хотів сидіти з Юльком, що, — аж сором згадати, розвеза, та й годі, — заплакав, бо вчителька сказала, що сидіти вам разом ніяк не можна: Юлько високий, а ти Котигорошком був тоді, Славку Беркута.
Боїшся, Юлько тебе не зрозуміє? Не зумієш пояснити, чого ти хочеш!
Учора він був тобі другом, Славко Беркута. Як же це виглядатиме, коли сьогодні ти скажеш раптом, що тобі чимось не до вподоби Юлько Ващук? І не зможеш як слід пояснити, чим же таки не до вподоби?
Хіба те, що Юлько сміється, штовхаючи ногою сороку з перебитим крилом, може бути причиною нехоті до нього?
Розберись у своїх симпатіях, Беркута. Хоч у правилах для учнів і не сказано, що треба любити усіх однокласників, однак спробуй зрозуміти самого себе і свого друга. Може, розібратися в симпатіях і антипатіях — це також визначити міру максимального навантаження?
Цікаво, а яке максимальне навантаження може витримати Юлько Ващук?
— Слухай, Юльку, яке максимальне навантаження ти можеш витримати?
— Що?
— Я питаю, яке максимальне навантаження ти можеш витримати?
— Я не машина. І взагалі, не маю наміру вступати з тобою в дискусії на уроці.
— Дискусії! Ну, чому б тобі не сказати — суперечки?
— Знову ти чіпляєшся до слів. Скажи чесно, чого ти від мене хочеш? Ти, може…
Варвара Трохимівна, учителька математики, постукала олівцем по столу:
— Беркута! Ващук! Я до вас звертаюся чи не до вас? Втретє прошу припинити розмову, а ви ніби й не чуєте.
Славко насупився. Юлько пояснив:
— Пробачте, ми справді не чули.
БИТИСЯ ІЗ БЕЗЗБРОЙНИМ
Спочатку я вирішив, що мені привиділося. Скинув маску, знову глянув на вхідні двері — ні, таки правда: на порозі залу стояли Юлько і Лілі. Давно Юлько не приходив на мої тренування, я навіть не міг би згадати, коли це було останній раз.
Я підійшов до них:
— Подивитися хочете?
— Так, — сказала Лілі. — Ти ще не збираєшся додому?
— Ні, тільки недавно почали. Сідайте он там! — показав я на лаву, де сам любив сидіти, коли дивився, як інші працюють. Раніше Юлько теж не раз там сидів. Цікаво, чого це він вирішив прийти?
Вони сіли. Я вернувся на доріжку. І раптом відчув, що страшенно хвилююсь. Костюм аж наче став тісний і заважав рухатись. Уперше подумав, чи гарно виглядаю? Чи не здається дикою і смішною фігура людини у такому незвичному одязі?
Чому вони прийшли? Просто так чи не просто так? Червона лампочка підморгнула — є укол! Я навіть не помітив, як це трапилось. Видно, працювати можна механічно. Як читати вірша напам’ять, не думаючи, що означають окремі слова. Краще не поглядати в той бік, де вони сидять, бо можна й не спостерегти небезпеки, у фехтуванні все відбувається блискавично.
Коли бій закінчили, я підійшов до них знову. Маску вже не скидав — лоб мокрий, не хотілось, аби Юлько бачив, як я втомився.
— Лілі мене сюди привела, — сказав Юлько, ніби вгадав мої думки. — Не лихопомна, забула, що ти не прийшов на прем’єру.
Добре, що на мені зараз маска. За маскою нічого не видно.
— Я не міг. У мене була прикидка перед змаганням.
— А я думав, що спортсмени не ходять до театру.
Я, мов дурник, повторював:
— Слово честі, не міг, це було дуже відповідальне змагання. І тоді якраз вирішували, хто має їхати.
— Міг би й не їхати, — сказав Юлько, — все одно кубка не привіз.
— Не твоя турбота, — відрізав я. — Привіз чи не привіз — тобі хіба не все одно!
— Не треба, хлопчики, — попросила Лілі, вона поглядала якось ніби злякано. — Юльку, не треба, ми ж прийшли подивитися.
Коли б хто здогадався мене покликати, все було б інакше. Нічого, може б, не трапилось. Однак ніхто мене не покликав, тоді я сам сказав:
— Ну гаразд, треба працювати.
— Працювати? — тепер уже Юлько вчепився за моє слово, як я чіплявся за його. — Ніколи б не подумав, що розмахувати в’язальними спицями зветься роботою!
— Чого ти такий, Юльку? — сказала Лілі.
— Уяви собі, зветься!
— По-моєму, робота — головою думати, а тут голова ні при чому. Вистачить пари довгих ніг.
— Ти впевнений? Хотів би я побачити, чи вистачить тобі твоїх довгих ніг.
— Спробуймо! Я доведу тобі, що ти даремно пропадаєш тут цілими вечорами. За один вечір я…
— Лови шпагу!
— Хлопці! Ну, що ви, хлопці! Не треба! — просила Лілі.
— Нічого, ти побачиш — я виглядатиму не гірше від нього, — сказав Юлько, скидаючи пальто.
— Бери маску. Дивись, ось випад. Стань так! Далі, далі ногу, ліву но…
— Навіщо мені твої пояснення? Я не раз чув і бачив, як тебе тут учили. Досить і того.
Юлько витягнув уперед руку зі шпагою. Хлопці поскидали маски, з’юрмилися навколо нас. Вони сміялись, жартували, давали Юлькові поради, ніхто нічого не розумів ще. А Юлько справді досить швидко затямив перші рухи і зробив непоганий випад, я навіть здивувався.
— Бачиш! — засміявся він. — Бачиш, треба просто мати удачу, тоді все в руки само йде.
Що? То Юлькові має все в руки йти? В руки, он як! Тільки задумав — і журавель з-під хмари також до Юлькових рук?
Дуже легко було загнати Юлька в кут. Я наступав і наступав, а він відходив далі. Він, певно, не розумів, що я спочатку тільки бавився, а тепер справді бився, зо зла бився. Мені хотілося, щоб він не сміявся, не похвалявся, не говорив, ніби все йде в руки само, без жодних зусиль. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юльком — просто нечесно, все одно, що з беззбройним, він же ніколи шпаги не тримав досі, я мусив йому довести, що сильніший за нього і маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг би пояснити.