— Чому шибеника? Як можна з таким переконанням твердити…
— Очевидно, ми мало знаємо наших учнів. Не заглиблюємося у їхні душі. Можливо, все почалося давно, а ми не помітили, не знали, тому й змушені тепер вирішувати справу колективно.
О другій годині дня:
Втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями, постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кімнаті міліції привчила її до уважності. Запам'ятовувала обличчя і інтонації, звертала увагу навіть на жести і одяг. Ця дівчинка, що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні — аж зіниць не видно — очі і світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка хвилювалась, вона узяла до рук аркуш паперу, що лежав на столі, шматувала його дрібненько, сама того не помічаючи.
Дівчинка говорила:
— Беркута не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може, він там стояв з ними, а потім не хотів називати їхні прізвища, може, він і справді не знав… Беркута такий… він не міг, якщо ви не вірите мені, то запитайте у наших, кого завгодно з сьомого «Б» запитайте, вони вам скажуть. Вони стоять на вулиці. Беркута не такий, це просто непорозуміння.
— Я хочу тобі вірити, дівчинко, мені подобається, що ти прийшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється од того, що насправді було, як ти гадаєш, що це означає?
Дівчинка розсипала на столі клаптики паперу, знову зібрала їх докупи:
— Беркута не відмовляється, він взагалі нічого не говорить, він каже: «Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати». Він страшенно гордий, Славко Беркута! І коли буде оцей суд, то…
— Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу. Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження, бо анітрохи не скидався на хулігана.
— Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться… Не міг він!
Старша співрозмовниця усміхнулася, і тоді її невиразне і нічим не примітне обличчя раптом ожило, ніби вона вийшла із затінку на яскраве сонце.
— Добре, що він фехтувальник і спелеолог. Але ж не це визначає людину. Хіба ти прийшла сюди до мене тому, що він фехтувальник і спелеолог?
— Та ні, не тому, ви правду кажете. Ми тому… Ми всі знаємо, який він.
— Поясни, що ти мала на увазі, коли згадала про суд, — попросила жінка.
…На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата і хлопці з сьомого «Б».
— Що вона тобі сказала?
— Ти їй усе пояснила, Лілі?
— Буде суд чи ні?
— Вона дуже симпатична. Вона дзвонила в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може і не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов’язково прийти на суд.
— Вона захищатиме Славка чи навпаки?
— Не знаю. Звідки я знаю, що вона робитиме, вона сказала, ніби Славко справив на неї приємне враження.
— Чого той Беркута мовчить!
— Потрібно йому було з тими хлопцями зв’язуватись!
Сьомий «Б» непокоївся. Сьомий «Б» хотів допомогти Славкові Беркуті.
ТАКОЖ О ДРУГІЙ ГОДИНІ ДНЯ
— Слухай, почекай! Слухай, Ваврик, тобі… у тебе… Це ти несеш папірець до мене додому?
— Ну, я… Я не сама, у мене доручення. І взагалі, пусти мене, Беркута!
— Ото ще. Зовсім я тебе не тримаю. Слухай, Ваврик, віддай мені цей папірець. Я сам передам його.
Славко знову, — котрий уже раз протягом останніх кількох днів, — картав себе за слабкодухість: отак принижуватися перед кимось! Але хлопцеві здавалося, що коли мама прочитає цей папірець, то раптом світ піде шкереберть, обов’язково скінчиться все добре в його, Славковому, житті і почнеться безпросвітна темрява. Коли б можна було так зробити, аби мама нічого не знала.
Славко не дивився на дівчинку, він поглядав, на сусідній будинок, власне, на одне вікно в сусідньому будинку: там хтось відхилив фіранку, бачив усю вулицю, Славка і дівчинку, якій доручили віднести Славковій матері повістку на товариський шкільний суд. А дівчинка дивилася на хлопця — на міцне, хоч по-дитячому кругле підборіддя, на широкі брови, одна трохи ближче до перенісся, ледь здригається, а над нею — розтала сніжинка; на його густі вії, що темними підківками впали на обличчя, коли хлопець опустив очі. Але дівчинці зовсім дарма, які в Славка вії і брови, їй треба, аби хлопець не вимагав неможливого, бо вона мусить виконати доручення. І дівчинка ступила крок убік, щоб рушити далі, а Славко переміг у собі бажання заступити їй дорогу, і видерти портфель, і відібрати осоружну записку, де говориться, що мама повинна прийти на суд. Над верхньою губою в нього виступили крапельки поту, він зітер їх рукавицею, стояв і дивився, як іде дівчинка Ваврик, як переходить вулицю, як погойдується у неї в руці портфель, а в портфелі лежить записка.
«Вам повістка на суд», — скаже дівчинка і простягне мамі папірець.
О третій годині:
— Вам повістка на суд, — сказала дівчинка і подала Славковій матері конверт.
— Як, як? — перепитала Марина Антонівна. — Ти, дівчинко, мабуть, помилилась. Який суд?
— Шкільний, — незворушно мовила посильна. — Судитимуть Славка Беркуту.
— Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?
— А там довідаєтесь, — так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж прозорими очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення. — Ну, все, я піду, — ще сказала вона і додала: — До побачення!
— До побачення, — механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала в руках конверт і не наважувалася розірвати його.
Увечері, десь близько дев’ятої години:
Славко Беркута прийшов додому.
Обережно, немов боячись доторкнутися до сина, Марина Антонівна пропустила його в коридор. І по тому, як вона дивилася кудись повз нього, як удавано байдужим голосом повідомила:
— На тебе тут чекали, сину, — Славко зрозумів, що мама знає все.
— Хто, мамо?
— Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.
— А… а… Вона не сказала, про що?
— Ні. Вона взагалі нічого не говорила.
— А тато вдома?
Мама продовжувала удавати, ніби нічого не трапилось. Чому вона так себе поводить? Може, боїться? Може, не вірить?
Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:
— Вдома. Зараз повечеряємо.
Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?
А ще пізніше тато підійшов до Славка.
Тато узяв сина за підборіддя, підвів його голову:
— Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?
І від лагідного батькового руху, від ласкавого «мій хлопчику» Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: «Один раз повірили — досить. Досить».
— Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!
Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:
— Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду!
Тато не погрожував: «Я їм покажу! Влаштовувати судилище! Травмувати дитину!» Ні, тато нічого такого не говорив. Він розумів: хлопцеві доведеться ходити до школи, вчитись у вчителів, які вирішили судити його, не встановивши вини, і тато не кричав і не говорив ніяких гучних слів. Він просто хотів прийняти удар на себе і врятувати Славка, і пояснити усім, що його син не міг бути винен.
Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:
— Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім — навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти… тоді… тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!
СУД
Великий зал став тісний і душний від того, що туди намагалася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.
За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними і навіть грізними. Вони супили брови. Стискали вуста, їм було доручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.