Спогади завжди перемагають. Разом із ними приходять іще жахливіші демони, ніж Меланхолія, — муки сумління. Вони мої єдині товариші в цій камері, окрім тих моментів, коли навідуються сестри, щоб трохи поспілкуватися. Вони не говорять про Бога й не засуджують мене за гріхи, які в суспільстві заведено називати плотськими. Зазвичай вони вимовляють лише одне чи два слова, і з мене починають струменем витікати спогади, ніби я прагну повернутися в минуле, зануритися в річку, котра тече назад.
Одна з них колись запитала в мене:
— Якби Бог дав тобі другий шанс, ти прожила б життя по-іншому?
Я відповіла ствердно, однак насправді не знаю напевне. Мені лише відомо, що тепер моє серце — це місто-привид, населений пристрастями, ентузіазмом, самотністю, соромом, гордістю, зрадою й печаллю. Від цього не вдається звільнитися, і навіть коли я жалію себе, то тихо плачу.
Я — жінка, народжена не в ту епоху, і цього ніщо не змінить. Не знаю, чи в майбутньому мене пам’ятатимуть, однак якщо це станеться, то нехай мене вважають не жертвою, а тою, котра робила сміливі вчинки й безстрашно заплатила за це відповідну ціну.
Під час одного приїзду до Відня я познайомилася з чоловіком, який мав шалений успіх як серед чоловіків, так і серед жінок Австрії. Його звали Фройд (ім’я мені не запам’яталося). Люди обожнювали його, бо він повернув їм можливість бути невинними. За його словами, насправді всі наші гріхи належать нашим батькам.
Зараз я намагаюся зрозуміти, у чому помилялися мої батьки, але не можу звинувачувати свою сім’ю. Адам Зелле й Антьє дали мені все, що можна купити за гроші. Вони були власниками капелюшного магазину, успішно інвестували в нафтопереробку ще до того, як люди зрозуміли перспективність цієї галузі. Вони дозволяли мені навчатися в особливій школі, відвідувати уроки танців і верхової їзди. Коли мене звинуватили в тому, що я — «жінка легкої поведінки», батько написав цілу книжку на мій захист. Однак він не повинен був цього робити, оскільки всі мої вчинки зроблені за власним бажанням, а його текст лише привернув більше уваги до звинувачень у проституції та брехні.
Так, я була повією, якщо під цим словом мають на увазі людину, котра отримує покровительство й коштовності в обмін на ласку й задоволення. Так, я була брехункою. Але брехункою настільки нав’язливою й настільки безконтрольною, що неодноразово забувала сказане й мусила витрачати багато розумової енергії для подолання власноруч встановлених перешкод.
Я можу звинувачувати своїх батьків хіба лише в тому, що народилася не там. Леуварден — місто, про яке ніколи не чули навіть більшість моїх співвітчизників-голландців, місто, у якому абсолютно нічого не відбувається й кожен день схожий на попередній. Ще юною я зрозуміла, що гарна, адже подруги часто мене наслідували.
1889 року фортуна зрадила мою сім’ю: Адам збанкрутував, Антьє ж захворіла й за два роки померла. Вони не хотіли, щоб я за цим спостерігала, тому відправили мене до школи в інше місто — Лейден. Батьки мали тверде переконання, що я повинна здобути вишукану освіту й стати вихователькою в дитячому садку, очікуючи, що якийсь чоловік прийде й візьме на себе відповідальність за мене. У день від’їзду мама покликала мене й дала пакетик насіння:
— Візьми це із собою, Марґарето.
Марґарета — Марґарета Зелле — ось моє справжнє ім’я, яке я просто ненавиділа. Безліч дівчат назвали цим ім’ям на честь відомої й шанованої акторки.
Я спитала, для чого це.
— Це насіння соняшника. Попри те, воно означає більше. Ти маєш дечого навчитися від нього: воно завжди буде соняшником, навіть якщо ти якоїсь миті не відрізниш його від насіння інших квітів. Хоч як би сильно воно хотіло, ніколи не перетвориться на троянди чи тюльпани в символі нашої країни. Якщо воно захоче відмовитися від своєї суті, усе закінчиться гірким життям і смертю.
Тому навчися йти за своєю долею із радістю, хай якою буде ця доля. Поки квіти ростуть, вони показують свою красу й подобаються всім; потім вони помирають і залишають своє насіння, щоб уже інші продовжували Божу роботу.
Вона поклала насіння до маленької торбинки, яку, я бачила, дбайливо плела кілька днів тому, незважаючи на свою хворобу.
— Квіти навчають нас, що все змінюється: ні період цвітіння, ні період в’янення не тривають вічно. Але квіти дають нове насіння. Пам’ятай це, коли відчуватимеш радість, біль чи печаль. Усе минає, старіє, вмирає й відроджується.