Усі були розмальовані блакитною фарбою, вдягнені в саронги (традиційні місцеві костюми) і шовкові стрічки, котрі підкреслювали чоловічі м’язи й закривали жіночі груди. Жінки мали ще й тіари ручної роботи з коштовного каміння. Солодкі танці інколи змінювалися постановочними баталіями, де шовкові стрічки слугували уявними шаблями.
Я дедалі більше впадала в транс. Уперше я зрозуміла, що Рудольф, Голландія, убитий син — усе це було частиною світу, померлого й відродженого, як насіння, котре колись дала мені мама. Я глянула на небо й побачила зірки й листя пальм. Я наповнювалась рішучістю й була готова дозволити забрати себе в інші виміри й простори, коли голос Андреаса перервав мої думки:
— Ви все розумієте?
Я гадала, що так, адже моє серце припинило кровити й тепер споглядало красу в її найчистішій формі. Проте чоловіки відчувають необхідність постійно щось пояснювати, тож він розповів мені, що цей вид танцю походить від давньої індійської традиції, котра поєднує йогу й медитацію. Він не міг зрозуміти, що танець — це поезія, де кожен рух відображає слово.
Моя уявна йога й спонтанна медитація одразу перервалися, і виникла потреба підтримувати розмову, щоб не здатися неосвіченою.
Дружина Андреаса спостерігала за ним. Андреас дивився на мене. Рудольф дивився на мене, Андреаса й одну з гостей губернатора, котра усмішками відповідала на поклони.
Ми розмовляли, попри осудливі погляди мешканців острова, адже ніхто з нас — іноземців — не поважав цього священного ритуалу. Можливо, саме через це вистава завершилася раніше: усі танцівники вийшли в процесії, дивлячись лише на своїх земляків. Ніхто з них навіть не глянув на групу білих варварів із широкими усмішками та вкритими вазеліном бородами й вусами в товаристві ошатно вбраних жінок. Манери цих чоловіків були жахливі.
Я вкотре наповнила келих Рудольфа, і він попрямував до місцевої дівчини, котра всміхалася й абсолютно безсоромно його роздивлялася. Дружина Андреаса наблизилася до свого чоловіка, узяла попід руку, посміхнулася так, ніби промовляла «Він — мій», і вдала зацікавленість його непотрібними детальними коментарями стосовно танцю.
— Усі ці роки я була відданою тобі, — сказала вона, перериваючи розмову. — Ти завжди керував моїм серцем і жестами. Бог свідок, що кожної ночі я просила його, щоб ти повернувся додому живим і здоровим. Якби знадобилося, то віддала б за тебе життя без жодного страху.
Андреас запитав мого дозволу й повідомив, що вже йде: церемонія всіх сильно втомила. Однак його дружина сказала, що не зійде з місця. Жінка говорила настільки владно, що чоловік навіть не наважився поворухнутися.
— Я терпляче чекала, поки ти зрозумієш, що є найважливішим у моєму житті. Я поїхала з тобою сюди, у місце, котре, незважаючи на красу, стає жахіттям для всіх жінок. Також і для Марґарети.
Вона обернулася до мене, великими блакитними очима благаючи підтримки. За тисячолітньою традицією жінки завжди були одночасно і ворогами, і спільницями одна одній, однак мені забракло сміливості кивнути.
— Я боролася за це кохання з усіх сил, і сьогодні вони вичерпалися. Камінь у мене на серці став розміром із цілу скелю й вже не дає йому битися. Моє серце у своєму останньому подиху говорить, що існують інші світи, у яких мені не треба буде благати товариства чоловіка, щоб наповнити ці порожні дні й ночі.
Щось мені віщувало наближення трагедії. Я попросила її заспокоїтися. Вона була дуже милою до всіх присутніх, а її чоловік був зразковим офіцером. Жінка похитала головою й усміхнулася так, ніби вже багато разів це чула. Вона продовжила:
— Моє тіло дихає, але душа вже мертва, оскільки я не можу ні поїхати звідси, ні дати тобі зрозуміти, що ти маєш бути поряд зі мною.
Було помітно, що Андреас, офіцер голландських збройних сил, який мав захистити свою репутацію, дуже хвилювався. Я розвернулася впівоберта й вирішила відійти, однак жінка відпустила свого чоловіка й вхопила мене попід руку.